Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Хто його зна, чи була та смiх-трава, чи не було насправдi… Наша ж з тобою подорож все-таки уявна… Але те, що темний ще тодi був народ, — це точно. I що хмiль-зiлля замакiтрювало їм голови, дурiли вони вiд нього i часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й лiтописи свiдчать.

I раптом я подумав: "А мiж iншим, полювали за смiх-травою здебiльшого чогось лихi люди. Мабуть, це недарма…"

— Ну от! Закiнчилися нашi з тобою мандри… — з гiрким жалем сказав Чак. — Спасибi тобi, Стьопо… Гарний ти був Менi супутник. Прощай! Хай тобi щастить у життi твоєму! Хай воно буде цiкавим i щасливо-пригодницьким, тобто хай усi твої пригоди мають щасливий кiнець!… I — люби цирк. Це прекрасне, вiчно юне мистецтво, яке без усякого весел-зiлля несе людям радiсть i смiх. Прощай! — Чак обняв мене i поцiлував у щоку. Менi чогось здавило у горлi i засвербiли очi.

Я хотiв щось сказати i не змiг. Чак пiдвiвся й пiшов, не обертаючись. I, як завжди, одразу зник з очей…

РОЗДIЛ XIX

Таємнича поведiнка Сурена. — Куди ми йдемо? — "Гайда з нами!" — Творча зустрiч. — "Ну, Монькiн! Ну, молоток!…"

Вчора в Сурена був останнiй зйомочний день. Завтра увечерi вiн летить додому, у свiй Єреван. А сьогоднi…

Сьогоднi на великiй перервi вiн несподiвано пi дiйшов до мене, злодiйкувато озирнувся i таємничо прошепотiв:

— Степанян! Слухай! Пiсля урокiв не тiкай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.

— Тс-с-с! — вiн знову озирнувся. — Таємниця! Потiм узнаєш. Зробиш вигляд, нiби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тiльки щоб нiхто не бачив. Особливо дiвчата. Ясно? — Ясно.

Толком я, звичайно, нiчого не уяснив. Хiба — що Сурен збирає для чогось хлопцiв, та й то, видно, не всiх, i що в число вибраних потрапив i я. Серце моє радiсно затрiпотiло в грудях. I одразу ж стиснулося. Завтра вiн їде. Як жаль, що вiн їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити…

Два останнiх уроки я був неуважний. Я сидiв i раз у раз скоса позирав на Сурена. Iнколи вiн перехоплював мiй погляд i ледь усмiхався менi. I я ледь помiтно усмiхався йому. Що вiн задумав? Що? А втiм, байдуже.

Що б вiн не задумав, я радий, що буду сьогоднi з ним, у цей його останнiй день перед вiд'їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Вiн, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли вiд'їжджаєш. Я добре пам'ятаю: "Ой, не забудь те!", "Ой, а де подiлося це?", "А ти куди поклав отего?", "Та не крутись пiд ногами, а роби те, що я тобi загадала! " З Василем i Андрiйком я в останнiй день навiть i поговорити не змiг.

"Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! I нiчого ж ти, нiчого не знаєш про мої дивовижнi мандрiвки з таємничим дiдусем Чаком! Якби знав, ти б з iще бiльшим, я певен, iнтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дiзнався ти колись про мою таємницю. Та й нiхто, мабуть, не дiзнається нiколи…" I так менi стало тоскно вiд цiєї думки! I так захотiлося хоч на одну хвилинку побачити Чака…

Коли продзвенiв дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелi, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотiв, щоб усi розiйшлися i, головне, щоб пiшла Туся. Щоб я мiг спокiйно, не привертаючи нiчиєї уваги, побiгти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем i не йшла. Нарештi клас спорожнiв, лишилися тiльки ми вдвох.

Тодi Туся раптом повернулася до мене i, дивлячись менi просто у вiчi, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? I так вона це спитала… — Хто? Що? Куди? — зовсiм розгубився я.

— Ех, ти!… Конспiратор! А я думала, що ти… менi… — Вона враз почервонiла, рвучко пiдхопилася й вибiгла з класу. Кров ударила менi в голову. Що вона хотiла сказати?"… Ти… менi…" Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кiлька секунд я не мiг зрушити з мiсця. Я вiдчув себе зрадником перед нею.

Але що я мiг зробити?… Сурен же сказав: "Щоб нiхто не бачив, особливо дiвчата…" Хiба я винен?

На спортмайданчику пiд одним з баскетбольних щитiв стояли Сурен, Iгор Дмитруха, Льоня Монькiн, Спасокукоцький i Кукуєвицький.

— Де ти застряв? От iще! Чекати його треба! — буркнув Монькiн. — Ну, добре, ходiмо! — сказав Сурен i рiшуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкiльного двору i попрямували в бiк Печерського мосту. — А куди ми йдемо? — спитав Монькiн.

— Ага! — сказав Спасокукоцький. — Да-да! — пiдхопив Кукуєвицький. Сурен не вiдповiв. — Багато знатимете — швидко постарiєте! — сказав Iгор Дмитруха, але видно було, що й вiн не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усмiхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вiрменiю, нiхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наослiп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.

Попередня
-= 70 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!