Слава ЗСУ!

I ми йшли, нiчого бiльше не питаючи, тiльки зрiдка перезиваючись i знизуючи подеколи плечима.

Ми добралися так пiшки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен iшов, i ми йшли за ним. Бiля Печерського мосту ми сiли на тридцятий трамвай. — У мене талони, всiх везу! — пiдняв догори руку Сурен i, не давши нам опам'ятатися, пробив талони. I тут Монькiн раптом зашипiв: — Ой! Дивiться, дивiться!

Ми глянули — на переднiй площадцi, бiля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сiдаючи у трамвай з середньої площадки, ми навiть не помiтили, що вона сiла з передньої.

— Це оцей, оцей-о… — Монькiн показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, «хвоста» за собою привiв! Даму серця! Точно! Я вiдчув, що почервонiв. Спокуха! — цикнув на нього Iгор (видно було, що пащекування Монькiна його дратує). Сурен, Спасокукоцький i Кукуєвицький промовчали.

"Невже вона йшла за нами слiдом? — з хвилюванням думав я. — Як я не помiтив її? Чого вона йшла? Нащо?"

Коли трамвай зупинився бiля станцiї метро. «Арсенальна», Сурен сказав: — Виходимо!

I ми висипали з трамвая. Висипали i спинилися всi, як по командi, обернувшись в бiк переднiх дверей. Туся вийшла з трамвая i теж спинилася.

Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, i розгублено усмiхалася нам. Менi було так жаль її, що аж у горлi щипало.

Сурен кинув на мене блискавичний погляд i враз рiшуче пiдiйшов до Тусi.

— Туся-джан! Гайда з нами! — А… а куди? — тихо спитала вона й зашарiлася.

— Вах-вах! — скинув догори руку Сурен. — Якi всi нетерплячi! Всi хочуть одразу знати куди! Почекай трохи i будеш знати. Гаразд!…

Коли мiг зайшли всередину станцiї метро, Сурен рiзко спинився, вийняв з кишенi кiлька п'ятакiв i перший вручив Тусi: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.

— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов менi! — категорично сказав вiн, i Туся змушена була взяти п'ятак. I ми всi теж узяли. Видно, вiн усе продумав заранi. Вiн був артист; Вiн знiмався в кiно, заробляв грошi. Йому хотiлося, як то кажуть, бути широкою натурою. "А-а! — раптом догадався я. Вiн веде нас на кiностудiю". Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла передi мною, нижче на один схiдчик.

Я дивився на її тоненьку шийку з двома смiшними виткими кучерями (зачiска в неї була коротка, майже хлоп'яча) i страшенне боявся, щоб хтось iз хлопцiв щось їй не сказав. Але нiхто не сказав нiчого.

У таємниче урочистому мовчаннi ми з'їхали вниз i сiли в поїзд.

Раз наш Сурен вирiшив мовчати, мовчали, й ми. Ну, що ж, вiн завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.

Але нащо вiн робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кiностудiю, показати… Хiба було б менш цiкаво?…

— Увага! — пiдняв руку догори Сурен. — Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Iгор Дмитруха. Хiба нам не до «Бiльшовика»? Кiностудiя ж по-моєму… "О! Значить, Дмитруха теж догадався…"

— Нi! — вiдрубав Сурен. — На кiностудiю завтра. А зараз — на Оболонь. Тю-у! — розчаровано протягнув Монькiн. Сурен, мовби й не чув того.

Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.

Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехiд, спустилися по ескалатору i знову сiли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрiвка.

Проспект Корнiйчука. Оболонь…

Яке все-таки диво оте київське метро!… Я вже не кажу про красу пiдземних палацiв-станцiй, про чарiвнi сходи-ескалатора… Швидкiсть! Головне — швидкiсть.

Якихось десять-п'ятнаддять хвилин — iз Печорська ми вже на Оболонi, за десятки кiлометрiв.

Колись якому-небудь козаковi Iвану Пушкаренку або Лук'яну Хордизi навiть на найбаскiшому конi скакати було цей шмат години пiвтори, якщо не двi, а волами тягтися — то й усi чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. I одразу голови вгору позадирали.

Просто бiля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками облiплений. Окремо вiкон, як у iнших будинках, просто й нема, самi тiльки балкончики з дверима скляними. Цi-ка-вий будинок!

Не лише я, а й нiхто з наших на Оболонi, здається, ще не був. Бо всi як один зачудовано позакидали голови на той будинок.

Поряд з цим будинком здоровенний Унiверсам, схожий на чудернацький корабель з кiлькома палубами. I цю схожiсть ще бiльше пiдкреслює величезний бiля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами гранiту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десяткiв зо два заквiтчаних усiма, здасться, що є в природi, квiтами клумб.