Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

За круглим будинком, далеко на обрiї, лiворуч на сонцi виграють золотi банi Софiї, праворуч проштрикує небо телевiзiйна вишка. То там старий Київ сховався.

А навпроти, через дорогу, наче починається нове мiсто, випливаючи з-за Днiпра трьома бiлими хмарочосами, мов велетенськими вiтрилами.

— Ну, от що, хлопцi, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю i додав: — I дiвчата!… Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будiвництво, де працюють мої батьки… Ми перезирнулись.

Я глянув на Монькiна. В нього вже крутилося на язику «тю», але вiн не наважився його вимовити.

— Ой! Це ж дуже цiкаво! Я ще нiколи не була на будiвництвi близько…сказала Туся i почервонiла. — I я! — сказав я й вiдчув, що теж почервонiв.

— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький i Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.

Всiх нас охопило почуття отiєї незручностi, коли i правду казати не хочеться, i брехати важко.

— Розумiєте, — Сурен опустив очi й почав колупати носком черевика землю. — Розумiєте, ми завтра вже їдемо. А бригади батькiв давно просили, щоб я прийшов. А… то зйомки були, то школа, то взагалi… — Вiн раптом у вiдчаї скивув догори руку. — Вах!… Вони хочуть, — каже тато, — щоб я… щоб я їм розказав про свою творчiсть… Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я пiду? Як? — вiн плаксиво скривився. I хоч це виглядало в нього дуже смiшно, нiхто з нас навiть не усмiхнувся.

Ми раптом усi зрозумiли його. Ми зрозумiли, що вiн просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якостi «кiнозiрки» i тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавiсть i жевжикуватiсть, вiн сором'язливий, як усi нормальнi поряднi люди.

— А далi вiдкладати вже нiкуди, сьогоднi останнiй день… Але я сказав татовi, що сам я не пiду. Лише з… з друзями. "Тiльки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато. — Це все-таки будiвництво. Технiка безпеки вимагає, щоб взагалi…" Тому я й… особливо дiвчат… Технiка безпеки…Вiн винувато глянув па Тусю, потiм обвiв поглядом усiх нас: — Ви мене зневажаєте, так?

— Та ти що! — подолавши нарештi зацiпенiння, вигукнув Iгор Дмитруха.

— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками. — Давай! Чого ти! Ну! Давай!

Може, я метушився бiльше, нiж треба, але менi так хотiлося негайно щось зробити для нього, пiдтримати його… Я був такий вдячний йому, що вiн мене запросив. I ще потiм запросив Тусю. — Ходiмо! — рiшуче сказав Iгор. I ми рушили.

Сурен майже бiг пiдстрибом попереду, весь час озираючись i усмiхаючись до нас.

За унiверсамом розпросторився великий, порослий травою i помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабiч.

— Це десь отут, зовсiм близько. Менi ось тато план намалював, — Сурен крутив на всi боки головою, зазираючи у папiрець. — О! Он воно! Точно!

Попереду, обнесений дерев'яним парканом, височiв величезний, з багатьма пiд'їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навiть вiкна заскленi. Частина лише зводилася, Два пiдйомних крани гiгантськими залiзними лелеками заклопотано схилялися над тiєю незведеною частиною.

Ми проминули дитячий майданчик з дерев'яними, пiд старовиннi зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькi, видно, довсiм недавно посадженi топольки. "Тополинi дошкiльнята, — подумав я. — Як ота малеча на майданчику. Скiльки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тодi, може, буду". Глянув мимохiть на Тусю й усмiхнувся: от якби почула мої думки!… Ми пiдiйшли до будiвництва.

Мабуть, можна було йти й крiзь ворота (раз, так би мовити, офiцiйно запрошували), але Сурен знайшов у парканi дiрку, i ми по черзi пролiзли крiзь оту дiрку на будiвельну площадку. Як i на всiх будiвельних площадках, на нiй було безлiч рiзних будiвельних матерiалiв. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи пiску, гравiю, там паперовi мiшки з смолою, там якесь залiзяччя… Неподалiк вiд пiдйомних кранiв лежали величезнi бетоннi панелi — з двома вiкнами, з вiкном i балконними дверима, зовсiм глухi, без нiчого.

Будинок був панельний. Навiть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелi були брудно-сiрi, рiзного вiдтiнку, шви мiж ними кострубато, нерiвно чорнiли. I лише пiд'їзди збудованої частини були гарненько обкладенi рiзноколiрною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як тi, що вишикувались поряд з ним i навпроти.

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!