Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Одного разу в сусiдньому селi був концерт художньої самодiяльностi. Тамтешнього ансамбля «Доремiквасоля». Звичайно, ми поїхали послухати конкурентiв. Запрягли в пiдводу кобилу Муську, спокiйна така i спiви мої любить. Iншi конi чогось моїх спiвiв полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нiчого. Поїхали. Побули на концертi. Розкритикували «доремiквасольцiв» ущент. "Хiба то самодiяльнiсть? У нашому селi пiвнi краще спiвають, нiж їхнi солiсти!…" їхали назад — усю дорогу спiвали. Я заспiвував, хлопцi пiдхоплювали. Багато пiсень проспiвали. I майже всi чогось тi, що починаються з «Ой»: "Ой, у полi вiтер вiє", "Ой, вербо-вербо", "Ой, я нещасний", "Ой, казала менi мати", "Ой, наступала та чорна хмара…" i таке iнше. Оте «ой», заспiвуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарештi i вирiшили трохи перепочити. їхали ми, звiсивши з воза ноги, як усi на возах їздять.

Я з одного боку сидiв, хлопцi з iншого, спинами до мене.

Iду я, ногами метляю. I раптом — раа! — нога моя мiж спицi вскочила. "Ой, нога! " — закричав я.

А хлопцi думали, що то я знову пiсню заспiвав, та як пiдхоплять: "Ой, нога-а, нога-а.." Я кричу, а вони спiвають. Я кричу, а вони спiвають.

Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом пiдгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.

Пiсля того спiвати я кинув i артистом уже бiльше бути не хочу, махнув я рукою i сiв.

Чи то справдi всiм сподобалося, чи то вони були сьогоднi такi добрi, але з всi так весело смiялися i так дружно плескали у долонi, що я аж почервонiв. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звiдусiль.

Та одне «молодець» було менi особливо дороге. Його сказав Iгор Дмитруха. I по очах я бачив, що вiн не лукавив. I такий вiн був менi симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив вiн мене колись Мухо", ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як вiн черевик отої дiвчини з-пiд колеса вихопив! От цього я не забуду нiколи. Тодi я йому щиро сказав «молодець», а тепер вiн менi… Поквиталися наче.

I ще одне «молодець» було менi дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув i крiзь галас почути не мiг — вона далеко вiд мене сидiла. Я прочитав по її губах i по очах…

I Валера Галушкинський, i Льоня Монькiн, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, i Люба Присяжнюк, i Надя Трав'янко, i всi-всi дивилися на мене i смiялись. Але ж то був зовсiм не той смiх, як тодi, коли я був Мухою! То ж зовсiм не той смiх!

Якщо найвища у свiтi радiсть, яка переповнює тебе, переливаючись через вiнця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у цi хвилини. Як я їм був усiм вдячний!

Що менi говорили, як мене пiдхвалювали, переповiдати не буду. А то ще скажете, що я звичайнiсiнький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив iз своїм номером, вiдважився, то мене й хвалили.

Те, що я їм розповiв, я не сам вигадав, i такого зi мною насправдi не було. То я в старiй пiдшивцi журналу "Пiонерiя"

колись вичитав, але, переказуючи, трохи змiнив, до себе примiряв.

Пiсля мене виступала Таня Верба. Спiвала. Дуже гарно спiвала. I плескали їй не менше, як менi. Потiм Вiтасик Дяченко читав вiршi. I йому теж аплодували.

А тодi Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсiм вдало. Спасокукоцький вибрався на плечi Кукуєвицькому, але той не витримав i впав. I Спасокукоцький гепнувся на пiдлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, нiби так i треба, начебто етюд був гумористичний. А потiм почали говорити, хто ким буде.

Ну, Сурен, Таня Верба i Вiтасик Дяченко, ясна рiч, артистами. Мене якось за iнерцiєю теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.

Iгор Дмитруха сказав, що вiн, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.

Валера Галушкинський ще з дитячого садка мрiє стати капiтаном далекого плавання.

Спасокукоцький i Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнiвалися, що стануть космонавтами.

Невеличкi, мiцненькi, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.

Льоня Монькiн захоплювався фiлателiєю, тобто збиранням марок, i тому вирiшим зв'язати своє життя з магазином «Фiлателiя» — хотiв бути директором того магазину. Тут Олександр Iванович не витримав:

— Ти диви! Самi за себе артисти i космонавти! Ще й директор! I жодного тобi робiтника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж i запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти!… Всi опустили очi. Справдi, вийшло якось не той.

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!