Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Час так швидко минав, що ми й не зогледiлись, як вже треба було їхати до Бондаренкiв по Суренових батькiв i по речi, а потiм на Бориспiль, їхали тим самим студiйним автобусом. Усi вирiшили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тiльки декiлька учнiв, у яких були поважнi причини, а також Ольга Степанiвна та Iрина Володимирiвна, якi кудись поспiшали, по дорозi вийшли.

Пiсля того як в автобус пiдсiли Бондаренки й Суреновi батьки, стало ще веселiше й галасливiше. Всю дорогу Суренiв тато i Бондаренко обiймалися один з одним i з режисером Вiктором Михайловичем i раз у раз зривалися спiвати. Але жодної пiснi так i не заспiвали.

Таких галасливих проводiв Бориспiльський аеропорт, мабуть, давно не бачив i не чув.

— Цитьте! Цитьте!.Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.

I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ — Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:

— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському — чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що — цс-с-с!… Нiкому!

Я розкрив рота, але… i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.

— Що? Що вiн тобi сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.

— Нiчого… особливого… Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От!

— Ги-ги! — засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.

РОЗДIЛ XXI

"Таємниця скомороха Кияна". — Чак зникає… - "Дiду! Ви приїхали?!" — Я розказую йому все. — Знову — Туся. — До побачення!…

У душi моїй безладдя, хаос.

Рiзнi, зовсiм протилежнi думки й почуття громадяться, лiзуть одне на одне i плутаються.

Я не можу ще отямитися вiд радiсного потрясiння на кiностудiї, коли мiй шостий «Б», нарештi, визнав мене, прийняв у свiй дружний гурт i з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всi аплодують i кричать "молодець!".

Але все-таки — нi! Герой не я. Герой усе-таки — Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вiрменському — муха. I тiльки для того вигадати, щоб хлопцi припинили мене дражнити. Чи змiг би я так зробити? Мабуть, просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тiльки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всi оцi майже два мiсяцi я думав лише про те, як би утвердитися менi в новому класi, як би перемогти хлопцiв, якi глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там "папiрки завивати", як каже мiй дiд Грицько) хiба не подумував я навiть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тiльки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.

I, чесно признаюся, як хотiлося менi розкрити секрет отого весел-зiлля, смiх-трави — для себе. Тiльки для себе! Щоб смiятися їм усiм в обличчя, щоб нiяке їхнє глузування не могло вибити мене з колiї, щоб, навпаки, я з них усiх мiг скiльки завгодно глузувати й смiятися.

I знову передi мною виникає образ Чака, дивовижного дiдуся Чака, старого клоуна. I серце моє щемить i стискається. Вiн так попрощався зi мною три днi тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже бiльше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитнi очi, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як вiн каже, не може жити людина)? Нiколи не помандрую з ним у минуле в пошуках смiх-трави? Менi чогось неприємно навiть думати тепер про оту смiх-траву, але… I знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. — Стьопо?

— Ой! Це ви?! А я тiльки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово!…

— А я про тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш… — Голос Чака був такий лагiдний i привiтний, наче ми розлучилися з ним не три днi тому, а принаймнi три мiсяцi.

— А як ваше здоров'я?

— Та нiчого… Риплю ще, як старий вiз. Оце дзвоню тобi з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Днiпром. Бiля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий i є бажання, приходь, разом погуляємо трохи.

— Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете?

— Бiля пам'ятника Примакову, на лавцi. Ну, до зустрiчi!

— Ага!

Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що бiльше його не побачу, i раптом — вiн подзвонив.

Можна було проїхати двi зупинки на тролейбусi, але менi здалося, що тролейбусом буде довше, — поки його дочекаєшся, а тодi вiн ще зупинятиметься на зупинцi та й їде на цьому вiдтинку повiльно.

Попередня
-= 78 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!