Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Я побiг бiгом. Я взагалi люблю бiгати. Я швидкий, "Наче скипидаром пiдмазаний", — каже дiд Грицько.

Старий Чак сидiв на лавцi, поклавши пiдборiддя на руки, що спиралися на цiпок. Це було щось нове. Вiн нiколи ранiше не ходив з цiпком.

Я пiдбiг до нього такий захеканий, що не мiг вiдразу навiть вимовити привiтання.

— Ну чого ж ти так бiг? От iще! — Але видно було, вiн задоволений, що я так поспiшав. Очi його свiтилися нiжнiстю. — Ну сiдай, вiдпочинь, оддихайся трохи, — вiн посадив, обняв мене за плечi. — Гарний день сьогоднi. Може, один з останнiх сонячних днiв золотої київської осенi… А потiм почнуться дощi, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидiтимеш у кiмнатi й тiльки слухатимеш, як капотить нескiнченний дощ за вiкном… А зараз диви, як гарно! Усiма барвами осенi переливаються дерева. I отут, у парку, i там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!

Я вiдчував — вiн перечiкує, поки я вiддихаюсь, i не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарештi вiн подивився на мене уважно i, мабуть, вирiшив: тепер можна.

— Стьопо, скажи — ти ж мрiєш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрiєш? Правда?

- Мрiю! Авжеж. Усi, по-моєму, мрiють.

— Так, звичайно. Всi мрiють. Але не всi уявляють свою мрiю образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Iнакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да… — Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усмiхнене й наче нiяково. — Хочу я тебе, Стьопо, попросити… — вiн знову замовк.

— Що? Будь ласка, просiть.

— Запроси мене на кiлька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути… Га?

— Як? — розгубився я. — Як же я це можу зробити?

— Дуже просто. Так, як робив я. Тiльки я мандрував з тобою у минуле. А ти помандруй зi мною в майбутнє.

— Ну, так то ж ви, а то — я. У вас, мабуть, якiсь особливi здiбностi. Ви самi казали, за допомогою гiпнозу, навiяння, чи як воно там…

— Нi, Стьопо. Я — це я, але головне в тобi, головне — це ти. Твоя фантазiя, образна картинна уява. I якби я не розпiзнав, не вiдчув у тобi це, нiякi нашi мандрiвки в минуле були б неможливi. Отже, якщо ти дуже захочеш i напружиш свою уяву, то все буде гаразд. А я з свого боку теж, звичайно, робитиму зусилля.

— Ну… добре, — не дуже впевнено сказав я, все ще не вiрячи, що я зможу здiйснити мандрiвку в майбутнє.

— Нi, Стьопо, якщо ти будеш такий невпевнений, то нiчого не вийде. Треба переламати себе. Треба повiрити й захотiти. Чуєш! — у голосi Чака було стiльки переконаностi, що вона передалася й менi.

— Ну, гаразд! Давайте! — сказав я i, наслiдуючи Чака, взяв його за руку. — У який рiк помандруємо?

— Мабуть, у двохтисячний. Цiкавий же рiк. Третє тисячолiття починатиме. Це ж. тобi в двохтисячному тридцять рокiв буде. Найкращий вiк для дорослої людини. Вiк здiйснення мрiй, розквiту, буяння молодостi i творчих злетiв. Прекрасний вiк. Давай!

— Давайте! — я стиснув його руку, заплющив очi, напружуючи свою уяву, i…

Спершу виникла музика. Бадьора весела, радiсна й водночас якась надзвичайна — об'ємна, стереофонiчна й наче неземна: звуки линули мовби з неба, з далеких свiтiв i вiдгукувались у самому серцi, в кожнiй клiтинi тiла.

Потiм я побачив, що сиджу поряд з Чаком у ложi цирку. Причому цирку якогось незнайомого, в якому я ще нiколи не бував.

Гасне у залi електрика, прожектори висвiтлюють форганг. I з'являється шпрехшталмейстер.

— Дорогi друзi! Любi кияни! — лунким цирковим голосом вигукує вiн. Вiтаю вас з новим, двохтисячним, роком! Сьогоднi ми вiдкриваємо новий експериментальний цирк «Лiвобережний». I вiдкриваємо його прем'єрою святкової циркової вистави "Таємниця скомороха Кияна". Уперше в свiтi в цирковiй виставi використано голографiчнi кiнотрюки. Отже, починаємо! Музика заграла марш.

На якусь мить у мене мелькає думка: "А чому я сиджу в ложi? Чому я не на аренi або не за кулiсами, за форгангом?" Але розвивати цю думку я не встигаю, бо починається вистава, — i я забуваю про все на свiтi.

Купол цирку раптом розсувається, одкриваючи темне зоряне небо. Зорi мерехтять, переморгуються, i враз одна зiрка зривається i летить, прокреслюючи небо, збiльшується, збiльшується, надає на арену й перетворюється на клоуна в одязi скомороха (це, мабуть, i є скоморох Киян). Потiм так само з'являються на аренi iншi скоморохи, їх багато. Вони починають танцювати, виконувати рiзнi акробатичнi трюки. З'являється скоморох з ведмедем, який теж виконує кумеднi трюки. Весело на аренi.

Та от на арену вилiтають на конях половцi, женуться за скоморохом Кияном, падають в коней, знову на ходу стрибають на них, Киян вивертається, але половцi все ж хапають його, вимагають вiд нього щось. Та друзi-скоморохи виручають Кияна, i вiн тiкає… На хвилину гасне свiтло.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!