Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

Я зiтхнув. I почав дiдовi розказувати все. Геть-чисто все. Вiд першої моєї зустрiчi з Чаком у цирку й до останньої зустрiчi сьогоднi. Про всi мої мандрiвки в минуле i сьогоднiшню мандрiвку в майбутнє.

Дiд не перебивав мене, слухав дуже уважно, тiльки зрiдка хитав головою, прицмокував, iнодi хмурив брови, iнодi усмiхався… Я розказував довго, майже двi години, намагався нiчого не пропустити, розказати так, щоб дiд якнайкраще уявив собi все.

Коли я закiнчив, дiд якусь хвилю мовчав. Потiм похитав головою:

— Мда-а… Iнтересно!… Iн-те-рес-но… Виходить, ти трохи не через усю iсторiю Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а… Феномен людської уява, кажеш? Гм… Хто його зна… Гiпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справдi, iнодi як розмрiєшся, як розфантазуєшся, на сiнi горiлиць лежачи, то наче кiно бачиш… Видно, в тебе, Стьопко, фантазiя непогано працює. Може, й справдi письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазiя. Уявляти собi так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твiй уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. — А я й не думаю.

— Отож-то… Ну, а щодо весел-зiлля твого, смiх-трави, то, по-моєму, воно нi до чого. Якби я, наприклад, навiть i знав секрет того зiлля, я б його людям не давав. Чесно! Радiсть повинна бути не вiд зiлля, не вiд трави. То тiльки коровам вiд трави радiсть. А людина ж не корова. Людина повинна радiти по-людському, вiд людських радостей, якi дав життя… I ще скажу. Гумор, смiх — це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самотi. Це справа сугубо, так би мовити, особиста, iндивiдуальна. I як це не гiрко визнавати, але при найщирiшому бажаннi пройнятися найрiднiшiй навiть людинi такої ж сили сумом, який сумуєш ти сам, майже неможливо. Хоча треба, звичайно, допомагати один одному долати сум. А от смiється людина, як правиш? у товариствi. На самотi, навiть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмiєшся. У гуртi — ото смiх! Ото радiсть! Так от що я тобi скажу — тримайся людей, Стьопо! Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й давати. I не потрiбна тобi буде нiяка смiх-трава, нiяке весел-зiлля. От! I ще скажу — з смiхом, Стьопо, треба бути обережним. З себе смiйся скiльки хочеш, а от з iнших — дивись… Тобi смiшно, а комусь вiд твого смiху, може, плакати хочеться.

Я хотiв дiдовi сказати, що я нiколи, що я… Але я не встиг нiчого сказати. Зненацька задзвонив телефон. Я схопив трубку.

— Степанян? Привiт! А що ти робиш? — i, не даючи менi вiдповiсти, Туся затараторила:. — Слухай! Ми у Парку Примакова. Збираємося там же, бiля центральної клумби. Слухай, якщо ти й сьогоднi скажеш, що ти не можеш, я… я… — Я…- я розгублено глянув на дiда. — Хто це? — спитав дiд.

— Та… — я затулив трубку рукою. — Запрошують. Гуляти… Однокласники. — О! То бiжи швидше! — А ви?

— А я чаю поп'ю та вiдпочину хоч трохи. А то до приходу твоїх батькiв не дотягну. Бiжи! — Степанян! Ти що — оглух? Степанян! — кричить у трубку Туся. — Алло! Алло! Я вiдтулив трубку:

— Алло! Ну, чого ти кричиш? Зараз прийду. Прийду! Зараз… Який у мене гарний дiд! Мiй дiд Грицько! Як я його люблю! Все-все на свiтi вiн розумiє. Все-все… I от я бiжу у Парк Примакова. Там чекають мене. Там чекає мене мiй шостий «Б». Я вже все розповiв. До побачення! Я бiжу. Я поспiшаю. До побачення!

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!