Слава ЗСУ!

Минуло чотири дні по тому, як Едді витяг його крізь прохід між світами, без джинсів і кросівок, зате з наплічником і живого. Джейк прокинувся від дотику: щось тепле й вологе обнюхувало йому обличчя.

Якби це сталося зранку якогось із попередніх трьох днів, то він би, поза сумнівом, розбудив своїх супутників криком, бо тоді його весь час лихоманило і снилися жахіття про тинькового велетня. У цих снах джинси ніяк не хотіли сповзати, охоронець дверей міцно тримав його лапою за ноги і пхав до безсловесного рота, опускаючи гострі зуби, наче грати, що перекривають вхід до замку. Джейк прокидався від власного стогону. Все його тіло били дрижаки.

Лихоманку спричинив павучий укус на потилиці. Наступного дня Роланд оглянув його і побачив, що рана виглядає гірше. Він порадився з Едді, а потім простягнув Джейкові рожеву пігулку.

— Тобі доведеться щодня приймати по чотири таких пігулки щонайменше тиждень.

Джейк недовірливо дивився на таблетку.

— А що це?

— Чифлет, — відповів Роланд і гидливо скривився, звертаючись на Едді. — Скажи ти. Я досі не можу це вимовити.

— Кефлекс. Не бійся, Джейку, їх узяли в офіційно затвердженій аптеці старого доброго Нью–Йорка. Роланд цілу купу їх зжер, і, як бачиш, здоровий, мов той коняка. Навіть зовні трохи подібний.

Джейк досі не йняв віри.

— Як ви роздобули ліки в Нью–Йорку?

— Це довга історія, — сказав стрілець. — Ти ще її почуєш. А зараз просто прийми ліки.

Джейк послухався, і задовільний результат не забарився. За добу запалення й почервоніння довкола вкушеного місця почали сходити, і лихоманка теж минулася.

Щось тепле знову тицьнулося йому в лице, і Джейк різко сів, миттю розплющивши повіки.

Створіння, яке лизало йому щоку, квапливо відступило на два кроки назад. То був пухнастик–шалапут, але Джейк цього не знав. Він ще ніколи в житті не бачив пухнастиків–шалапутів. Тваринка була худіша за тих, яких Роланд із супутниками бачили раніше. Чорна шкурка в сіру смужку сплутана і брудна. На боці в одному місці запеклася кров. Обведені золотом чорні очі занепокоєно дивилися на хлопчика, задня частина тулуба приязно рухалася туди–сюди. Джейк розслабився. Звісно, всяке буває, але істота, що мотиляє хвостом (чи принаймні намагається це робити), мабуть, не така вже й страшна.

Година була рання, світанкова, близько пів на шосту. Точніше Джейк визначити не міг, бо його цифровий наручний годинник «Сейко» більше не працював… чи то пак працював, але якось дивно. Коли він вперше зиркнув на циферблат після переходу з одного світу в інший, то годинник показував 98:71:65. А наскільки було відомо Джейку, такий час — це цілковитий нонсенс. Придивившись пильніше, Джейк зрозумів, що час біжить назад, а не вперед. Та якби це відбувалося постійно, то годинником ще можна було б так–сяк користуватися. Але все було не так просто. Певний час цифри прокручувалися назад з потрібною швидкістю (Джейк перевіряв, вимовляючи в проміжку між зміною цифр слово «Міссісіпі»), а потім цифри або спинялися на десять–двадцять секунд, і Джейк думав, що годинник нарешті наказав довго жити, або ж деякі цифри зненацька починали розпливатися, і їх годі було побачити.

Він розповів про цю дивовижу Роландові й показав йому годинник, щиро вважаючи, що це має вразити стрільця до глибини душі. Але Роланд просто секунду–дві роздивлявся його, а потім кивнув і сказав Джейкові, що годинник, безумовно, цікавий, але зараз настали такі часи, що жоден хронометр не працює належним чином. Тож користі з «Сейко» тепер не було ніякої, але Джейк усе одно не хотів його викидати… мабуть, тому, що годинник був часточкою його минулого життя, і таких речей у нього лишилося зовсім небагато.