Слава ЗСУ!

Тепер настала Роландова черга дивуватися.

— Ти впевнена? Я прийшов не для того, щоб забирати в тебе й твоїх людей те, що вам належить, Стара Матінко.

— Впевнена. Цю річ я носила, не знімаючи, понад сотню років, стрільцю. А тепер вона належить тобі. Поклади її біля підніжжя Темної Вежі й назви ім'я Таліта Анвін на найдальшому кінці світу. — І з цими словами вона наділа ланцюжок йому на шию. Хрестик ковзнув у виріз сорочки з оленячої шкіри і, наче рідний, ліг Роландові на груди. — Іди. Ми мали спільну трапезу, ми поговорили, ми отримали твоє благословення, а ти — наше. Нехай твій шлях буде безпечним. Тримайся і будь щирим. — На останньому слові її голос затремтів і зірвався.

Роланд звівся на ноги, вклонився і тричі торкнувся горла.

— Дякую, сей.

Стара жінка теж уклонилася, але не відповіла. По щоках у неї струменіли сльози.

— Готовий? — спитав Роланд.

Едді кивнув. Говорити щось не наважився, бо боявся, що голос його зрадить.

— Добре, — сказав стрілець. — Ходімо.

Вони пішли колишнюю центральною вулицею містечка, точніше, тим, що від неї лишилося. Джейк штовхав Сюзаннин візок. Коли проминали останню будівлю («ТОРГУЄМО Й МІНЯЄМОСЯ» — проголошувала поблякла вивіска), він озирнувся. Люди досі купчилися біля кам'яного дороговказа, як жалюгідний осередок людства посеред безмежної порожньої рівнини. Джейк підняв руку. Досі йому вдавалося стримувати сльози, але коли кілька стареньких — і серед них Сі з Біллом та Тіллом — теж підняли руки, хлопчик розплакався.

Едді співчутливо обійняв його за плечі.

— Не зупиняйся, друже, — мовив він нетвердим голосом. — Це єдиний спосіб звідси піти.

— Вони такі старенькі! — схлипував Джейк. — Як ми можемо взяти й просто так їх покинути? Це неправильно!

— Це ка, — не довго думаючи, відповів Едді.

— Справді? Тоді воно по–по–погане!

— Так, це важко, — погодився Едді… не зупиняючись, проте. Джейк теж пішов далі й більше не озирався. Він боявся, що старі досі стоять посеред цього забутого Богом і людьми міста й проводжають Роланда та його друзів поглядами, аж поки вони остаточно не зникнуть з поля зору. І він не помилявся.

14

На той час, коли небо почало темніти, а обрій на заході запалав помаранчевим вогнем, вони пройшли заледве сім миль. Неподалік був евкаліптовий гайок, і Едді з Джейком пішли туди пошукати дрів для багаття.

— Не розумію, чому ми не могли лишитися там, — сказав Джейк. — Ми все одно мало пройшли. А та сліпа жінка нас запрошувала. Я так напхався, що й досі важко дихати.

— Я теж, — усміхнувся Едді. — Знаєш, що я тобі скажу? Твій приятель Едвард Кантор Дін уже передчуває, як завтра вранці присяде десь у цьому гайочку й неквапом покакає. Ти й гадки не маєш, як мені набридло їсти оленину й срати кролячими кульками. Якби ще рік тому ти мені сказав, що метою мого життя стане гарно випорожнитися, я б тебе засміяв.

— А твоє друге ім'я справді Кантор?

— Так, але я просив би тебе не розпатякувати про це всім навколо.

— Я не розпатякаю. Едді, а чому ми не залишилися?

Едді зітхнув.

— Не залишилися, бо виявилося б, що їм потрібні дрова.

— Га?

— А коли б ми принесли дрова, то з'ясувалося б, що їм потрібно поповнити запаси свіжого м'яса, бо на обід вони подали все, що в них було. І ми були б останніми вилупками, якби не відшкодували все, що з'їли, правильно? А надто тому, що ми озброєні до зубів, а у них нема нічого, крім кількох старезних луків і стріл, яким уже півстоліття чи навіть сотня років. Тож нам довелося б іти на полювання. Потім настала б ніч, а наступного ранку ми б прокинулися і Сюзанна сказала б, що треба бодай щось полагодити, поки ми ще не пішли, не фасади підновлювати, бо це небезпечно, а всередині, в готелі чи де вони там жили, ремонтик зробити. Лише кілька днів, а що таке кілька днів, так?

З темряви виматеріалізувався Роланд. Він, як завжди, рухався майже нечутно, але вигляд у нього був стомлений і стурбований.

— А я думав, ви обидва провалилися в яму, — сказав він.

— Нєа. Я просто викладав Джейкові факти, як я їх розумію.

— Ну то й що з того? — спитав Джейк. — Ця Темна Вежа вже давно там стоїть, правда ж? Вона ж нікуди не втече.

— Спочатку кілька днів, потім ще кілька, потім ще. — Едді подивився на гілочку, яку щойно підібрав, і роздратовано викинув її геть. І подумав: «Я вже став таким, як він». Та все ж він знав, що говорив хлопчикові правду, от і все. — А тоді ми, може, побачили б, що їхнє джерело заростає намулом, і було б неввічливо піти, не почистивши його. Але нащо на цьому спинятися, якщо можна залишитися ще на пару тижнів і побудувати їм нормальну криницю з водяним колесом, правда ж? Вони ж старі, їм важко ходити. — Він зиркнув на Роланда, і в його голосі з'явилися нотки докору. — Знаєш що? Коли я думаю про те, як Білл і Тілл гасають за стадом буйволів, мені стає зле.