Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

То, може, Блейн мертвий. Усе–таки мертвий.

Але повірити в це Едді не міг.

— Алло? — сказав він і внутрішнім зором побачив бідолаху Ардіса, якого пронизують мікрохвилі синього вогню, поглинають його лице і все тіло, розтоплюють очі й підпалюють волосся. — Алло… Блейн? Хто–небудь?

Він відпустив кнопку і став напружено чекати. Сюзанна обережно вклала йому в руку свою, холодну й маленьку. Відповіді досі не було, і Едді ще раз — тепер з іще більшою неохотою, ніж перед цим, — натис кнопку розмови.

— Блейн?

Відпустив кнопку. Зачекав. І коли відповіді, як і минулого разу, не було, у нього почало наморочитися в голові. Це небезпечне відчуття з'являлося щоразу, коли обставини тисли на Едді чи він відчував страх. Воно геть позбавляло його обережності та здорового глузду. Будь–що переставало важити. Те саме сталося під час його зустрічі з «блідою поганкою» — агентом Балазара в Нассау, те саме відбувалося й зараз. І якби Роланд побачив Едді в мить, коли ним оволодівав цей шал нетерплячки, він би зрозумів, що Едді не просто віддалено нагадує йому Катберта. Він би заприсягнувся, що Едді — це Катберт.

Едді причавив кнопку великим пальцем і закричав у гучномовець, безуспішно намагаючись зімітувати акцент британського аристократа.

— Вітаю, Блейне! Привітулі, старий друже! Це Робін Ліч, ведучий програми «Багаті і придуркуваті». Я прийшов сказати тобі, що ти виграв у лотерею видавництва «Паблішерс» шість мільярдів доларів і новенький «Форд–Ескорт»!

У них над головами залопотіли крильми перелякані голуби. Сюзанна охнула. На її обличчі з'явився вираз благочестивої жінки, яка почула, що її чоловік лається в соборі.

— Едді, що ти робиш! Годі, припини!

Але Едді вже не міг зупинитися. Його губи були розтягнуті в посмішці, але очі блищали від страху, істерики і гніву.

— Разом зі своєю монорейковою подружкою Патрицією ти вирушиш у незааабууутню подорож до мальовничого Джимтауна, де питимеш тільки найкраще вино і їстимеш лише найвродливіших і найнезайманіших дівчат! Ти…

— …шшшшш…

Враз замовкнувши, Едді зиркнув на Сюзанну. Він вирішив, що це вона на нього шикнула, і не тому, що вона вже намагалася його вгамувати, а тому що, крім неї, на станції більше нікого не було. І водночас він знав, що це не Сюзанна. То був інший голос, голос маленької дитини, якій дуже страшно.

— Сьюз? Це ти…

Але Сюзанна вже хитала головою, показуючи пальцем на коробку переговорного пристрою. І Едді побачив, що кнопка з написом «КОМАНДА» слабо світиться рожевим кольором, кольором мушлі. То був колір монопоїзда, що спав у своїй люльці по той бік загорожі.

— Шшш… не розбудіть його, — промовив згорьований дитячий голос. Тихо, як вечірній бриз, він лився з динаміка.

— Що… — почав було Едді, але потім, похитавши головою, простягнув руку до кнопки «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і обережно її натис. І заговорив, але не громоподібним голосом Робіна Ліча, а мало не пошепки, наче конспіратор. — Ти що за один? Хто ти?

І відпустив кнопку. Вони з Сюзанною обмінялися поглядами переляканих дітей, які вже знають, що в будинку разом з ними — небезпечний дорослий, може, навіть психопат. А як вони про це дізналися? Та просто їм розповіла інша дитина, дитина, яка дуже довго жила в домі з дорослим–психопатом — ховалася по кутках і нишком виповзала звідти тільки тоді, коли дорослий спав. Налякане дитя, звикле бути невидимкою.

Відповіді не було. Едді мовчки чекав, поки спливали секунди. Кожна секунда тягнулася нескінченно довго, до її кінця можна було встигнути прочитати роман. Стомившись чекати, Едді знову потягнувся до кнопки, і тут вона знову засвітилася слабким рожевим сяйвом.

— Я Маленький Блейн, — прошепотів дитячий голос. — Той, якого він не бачить. Той, про якого він забув. Він думає, що залишив його в покоях руїн і коридорах смерті.

Едді знову натис кнопку, відчуваючи, що неспроможний заспокоїти тремтіння руки. Його власний голос теж тремтів.

— Хто? Хто не бачить? Ведмідь?

Та ні, тільки не ведмідь. Шардик лежав мертвий у лісі, між ними багато миль відстані. Та ще й зрушений з місця світ відтоді просунувся ще далі. Зненацька Едді пригадав відчуття, яке його охопило, коли він приклав вухо до тих дивних дверей на галявині, де ведмідь жив своїм відчайдушним напівжиттям. Дверей, розмальованих жахливими жовтими й чорними смужками. Він збагнув, що все це — частина єдиної картини, частина якогось гнилого цілого, пошарпаної павутини, в центрі якої, наче жирний кам'яний павук, застигла Темна Вежа. У ці останні дні увесь Серединний світ став одним величезним будинком із привидами, увесь Серединний світ перетворився на Буєраки, увесь Серединний світ був спустошеною землею, катом і жертвою.

Попередня
-= 172 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар