Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— А як же всі ті люди? — спитав Едді, показуючи рукою на широкий майдан Колиски, який обступали колони, й місто, що простягалося за його межами. — Ми можемо чимось їм допомогти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але варто спробувати врятуватися самим. То яка була загадка?

Едді подивився на обтічний корпус монопоїзда.

— Він сказав, що ми маємо заправити його насос. Але його насос заправляється простими: ззаду наперед. Тобі це про щось говорить?

Роланд глибоко замислився, але врешті–решт похитав головою. І подивився на Джейка.

— Є ідеї, Джейку?

Джейк теж похитав головою.

— Я навіть насоса у нього не бачу.

— З цим, мабуть, проблем немає, — відповів Роланд. Ми вважаємо Блейна живою істотою, бо він розмовляє, як живий. Та все одно він машина, нехай складна, проте машина. Він запустив свої двигуни сам, але ці грати й двері поїзда, мабуть, відкриває якийсь код або комбінація.

— Краще нам поквапитися, — нервово сказав Джейк. — Він востаннє до нас говорив дві чи три хвилини тому. Щонайменше.

— Не надто на це розраховуй, — похмуро сказав Едді. — 3 часом тут усе не так просто.

— Але ж…

— Так, так. — Едді глянув на Сюзанну, але вона сиділа на стегні в Роланда й замріяно дивилася на ромб із цифрових клавіш. Едді перевів погляд на Роланда.

— Ти правий — це комбінація. Мабуть, саме для цього тут і містяться ці клавіші. — Він підвищив голос. — Правда ж, Блейне? Ми хоч це відгадали?

Жодної відповіді, тільки гуркіт двигунів поїзда, які набирали обертів.

— Роланде, — різко кинула Сюзанна. — Ти маєш мені допомогти.

Замріяний вираз обличчя зник, поступившись переляку й рішучості. Ще ніколи Роланд не бачив її вродливішою… чи самотнішою. Там, на краю галявини, коли вони спостерігали, як ведмідь намагається зняти Едді з дерева, вона сиділа в нього на плечах, і Роланд не бачив виразу її обличчя, коли наказав стріляти. Але той самий вираз він спостерігав нині. Колесо ка мало своє призначення, призначення обертатися, і врешті–решт воно завжди поверталося до того місця, звідки почало свій хід. Так було завжди і так було зараз. Сюзанна знову стояла віч–на–віч із ведмедем, і, судячи з виразу її обличчя, знала про це.

— Що? — спитав він. — Про що ти говориш, Сюзанно?

— Я знаю відповідь, але не можу її згадати. Вона застрягла в моїй пам'яті, наче кістка в горлі. Допоможи мені згадати. Не його обличчя, а його голос. Його слова.

Джейк зиркнув на зап'ястя, і перед його внутрішнім зором знову виникли зелені котячі очі Цок–Цока. Бо на місці, де колись був годинник, тепер красувалася тільки смужка, неприродно біла на тлі засмаглої шкіри. Скільки часу в них лишилося? Авжеж, не більше семи хвилин, та й то щонайбільше. Він підвів очі і побачив, що Роланд дістав з патронташа патрон і водить ним по кісточках пальців лівої руки. Очі у Джейка негайно почали заплющуватися, й він швидко відвів погляд.

— Чий голос ти хочеш згадати, Сюзанно Дін? — низьким задумливим голосом запитав Роланд. Його погляд був зосереджений не на її обличчі, а на патроні, що легко перекочувався по кісточках… вперед… назад… навскоси… і знову назад…

Навіть не підводячи очей, він знав, що Джейк дивиться вбік, щоб не засинати, але Сюзанна не відводить очей від патрона. Він пришвидшив темп, аж поки патрон, здавалося, почав літати над тильним боком його долоні.

— Допоможи мені згадати голос мого батька, — сказала Сюзанна Дін.

2

Якусь мить панувала тиша, яку вряди–годи переривали далекі вибухи десь у місті, стукіт дощу об дах Колиски і глуха пульсація слоутрансових двигунів монопоїзда. А потім повітря прорізало низьке гідравлічне дзижчання. Насилу відірвавши погляд від патрона, що танцював у пальцях стрільця (ще мить — і він би теж занурився у транс), Едді зазирнув крізь грати огорожі. З похилої рожевої панелі між передніми вікнами Блейна випинався тонкий сталевий стрижень. Чимось він нагадував антену.

— Сюзанно? — покликав Роланд, не підвищуючи голосу.

— Що? — Очі в неї були розплющені, але голос долинав наче здаля, як у сомнамбули, що розмовляє уві сні. — Ти згадала голос свого батька?

— Так… але я його не чую.

— ДРУЗІ, У ВАС ЛИШИЛОСЯ ШІСТЬ ХВИЛИН.

Едді й Джейк разом підскочили й подивилися на гучномовець пульта керування, але Сюзанна, здавалося, нічого не почула. Вона незмигно дивилася на патрон. Під ним, наче човники на ткацькому верстаті, здіймалися й опадали кісточки Роландових рук.

— Спробуй зараз, Сюзанно, — поквапив Роланд. І зненацька в Сюзанні сталася якась зміна. Вона наче поважчала… і разом з вагою якось невловно набрала життєвої сили. Здавалося, змінилася сама її сутність.

Попередня
-= 195 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар