Слава ЗСУ!

Але щойно незнайомець ухопив його за праву руку й потис її, ця думка випарувалася, як сон після пробудження. Крик, що рвався з грудей, злетів з губ стогоном закоханого. Спритний тупо дивився вгору на незнайомця, що посміхався. Шмат шкіри погойдувався.

— Це тебе турбує? Напевно, так. Ось! — Фаннін ухопив висячий клапоть і одним рвучким рухом зірвав його з голови Спритного, оголивши шматок черепа. Звук був такий, наче рвалася товста тканина. Спритний закричав.

— Ну, ну, не плач, болітиме лише секунду. — Чоловік присів перед Спритним навпочіпки й говорив з ним, як ніжний батько до дитини, яка загнала в палець скабку. — Уже не так болить?

— Н–н–ні, — промимрив Спритний. І він не обманював. Біль справді вщухав. І коли Фаннін знову простягнув до нього руку й погладив по лівій щоці, Спритний трохи смикнувся, але швидко опанував себе. Рука без ліній і відбитків гладила його по щоці, й тіло знову наливалося силою. Він дивився на незнайомця знизу вгору з німою вдячністю. Губи тремтіли.

— Вже краще, Ендрю? Правда ж, краще?

— Так! Так!

— А якщо так і ти захочеш мені подякувати — а я не сумніваюся, що захочеш, — то маєш сказати те, що казав один мій старий знайомий. Щоправда, врешті–решт він мене зрадив, але певний час він був добрим другом, і в моєму серці досі збереглися теплі спогади про нього. Скажи «Моє життя належить тобі». Ти скажеш це, Ендрю?

І Ендрю не просто сказав — він не міг зупинити потік вдячності, яким рвалися назовні ці слова.

— Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя…

Незнайомець знову торкнувся його щоки, і цього разу голову Ендрю прорізала блискавка нестерпного болю. Він пронизливо закричав.

— Мені шкода, але час підганяє, а тобі наче платівку затнуло. Ендрю, давай просто: у який спосіб ти б хотів убити малого, який у тебе стріляв? Не кажучи вже про його друзів і бандита, який його сюди привів. Передусім бандита. Навіть ту шавку, завдяки якій ти залишився без ока, Ендрю. Ти хотів би їх порішити?

— Так! — хапаючи ротом повітря, видихнув той, кого звали Цок–Цоком, і люто стис налиті кров'ю кулаки. — Так!

— Це добре, — сказав незнайомець і допоміг Спритному звестися на ноги. — Бо вони мусять померти. Вони пхають свого носа до чужих справ. Я сподівався, що Блейн з ними розбереться, але все зайшло надто далеко, й ні на кого тепер не можна покладатися… а зрештою, хто б міг подумати, що вони зможуть сюди дістатися?

— Я не знаю, — сказав Спритний. Правду кажучи, він гадки не мав, про що торочить незнайомець. Та йому було й байдуже. Його поволі охоплювало піднесення, наче від якогось наркотику відмінної якості. Після болю яблучного преса цього було достатньо. Більш ніж достатньо.

Річард Фаннін криво посміхнувся.

— Ведмідь і кістка… ключ і троянда… день і ніч… час і приплив. Годі! Я кажу, годі! Вони надто близько. Не можна дозволяти, щоб вони підійшли до Вежі ще ближче!

Чоловік ворухнув руками, і з них вирвалися розжарені блискавки. Одна влучила в ланцюжок, на якому тримався крихітний годинник з маятником у скляному футлярі, й розірвала його. Інша зірвала з руки годинник Джейка Чемберза. Спритний похитнувся.

— Можна, я візьму їх собі? — Річард Фаннін чарівливо посміхнувся одними губами, скромно сховавши від сторонніх поглядів свої страхітливі зуби. — Ти не проти?

— Ні, — сказав Спритний, покірно віддаючи свої останні регалії, символи тривалого правління. Правду кажучи, він узагалі не усвідомлював, що віддає їх. — Дуже прошу.

— Дякую тобі, Ендрю, — тихо й лагідно промовив темний чоловік. — А тепер поквапмося. Боюся, що невдовзі атмосфера в цьому місті кардинально зміниться. І перш ніж це станеться, нам треба знайти ящик з протигазами. Буде краще, якщо цей ящик десь поблизу. Мені нічого не станеться, але я боюся, що ти не виживеш.

— Не розумію, про що ви, — сказав Ендрю Спритний. Знову почала боліти голова, в мозку бушував ураган.

— І не треба, — спокійно відповів незнайомець. — Ходімо, Ендрю, треба поспішати. Ми сьогодні такі зайняті, крутимося, як білки в колесі, ге? Якщо підфартить, то Блейн засмажить їх просто на платформі, там, де вони зараз і стоять. Останнім часом він став таким диваком. Бідолашний. Та все одно варто поспішати.

Він поклав руку на плечі Спритному і, хихочучи, повів його через двері, в які лише кілька хвилин тому вийшли Роланд із Джейком.

РОЗДІЛ 6

ЗАГАДКА І ЗАГУБЛЕНА ЗЕМЛЯ

1

— Гаразд, — сказав Роланд. — Яку загадку він загадав?