Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Тепер його голова стала яблучним пресом, а мізки — яблуками. Невдовзі вони луснуть, як яблука під барабаном, і їх поглине благословенна темрява.

— Ендрю! Підведи голову і подивися на мене.

Він не міг… і не схотів би, навіть якби зміг. Краще лежати й чекати на прихід темряви. Все одно він уже мрець, адже той клятий малий всадив кулю йому в мізки.

— Куля й близько не зачепила твій мозок, тупий довбню. Ти не помираєш. У тебе просто болить голова. Але якщо й далі там лежатимеш і розпускатимеш нюні в своїй крові, то здохнеш… і я, Ендрю, подбаю, щоб ти здихав довго й болісно, і те, що ти відчуваєш зараз, здасться тобі справжнім блаженством.

Але не погрози змусили чоловіка, що лежав на підлозі, підвести голову, а те, що власник проникливого сичавого голосу, здавалося, читав його думки. Він повільно підвів голову, і її пронизав нестерпний біль. Повз кістковий каркас, у якому містилося те, що донедавна було його мозком, мчали важкі предмети, проорюючи в мозку криваві канали. З грудей вирвався протяглий стогін. Щось лоскотало його праву шоку, наче з десяток мух повзали там у крові. Він хотів їх прогнати, але не міг відірвати руку від підлоги, бо боявся втратити рівновагу.

Фігура, яка стояла на дальньому кінці кімнати коло дверей, що вели на кухню, здавалася ефемерною, нереальною. Це відчуття виникало частково тому, що на стелі блимали лампи, а частково — тому що незнайомця він бачив лише одним оком (куди поділося друге, він не пригадував, та й не хотів пригадувати). Але основна причина, мабуть, полягала в тому, що істота справді була ефемерною і нереальною, як привид. Вона скидалася на людську… але чоловік, що колись звався Ендрю Спритний, підозрював, що це ніяка не людина.

Незнайомець, який стояв у дверному проході, був вбраний у коротку темну куртку, що на поясі запиналася на ремінь, витерті джинси й старі запилені чоботи — чоботи селянина, єгеря чи…

— Чи стрільця, Ендрю? — спитав незнайомець і захихотів.

Цок–Цок відчайдушно силкувався роздивитися обличчя фігури в дверях, але піднятий каптур куртки прикривав його від сторонніх поглядів. Вираз обличчя незнайомця скрадали тіні.

Раптом сирена обірвалася на середині ноти. Аварійні лампи не згасли, але принаймні перестали блимати.

— Чудово, — сказав незнайомець своїм притлумленим голосом, що, здавалося, проникав у душу. — Тепер ми хоча б зможемо чути свої думки.

— Хто ти? — спитав Цок–Цок. Він трохи поворухнувся, і повз голову, роздираючи живий мозок, знову помчали важкі предмети. Але навіть це відчуття не могло дорівнятися до жахливого лоскоту мушачих лап на правій щоці.

— Я людина, в якої багато облич, напарнику, — відповів чоловік із пітьми свого каптура. І хоча його голос був похмурий, Цок–Цок почув, що під цією поверхнею вирує сміх. — Мене називають і Джиммі, і Тіммі, і Спритником, і Жевжиком. Невдахою і Переможцем, та як завгодно хай звуть. Аби в піч не саджали.

Чоловік у дверях закинув голову і зайшовся сміхом, від якого в Цок–Цока спина вкрилася сиротами. То був не сміх, а вовче виття.

— Мене називали Вічним Чужинцем, — вів далі чоловік. Він повільно рушив до Цок–Цока, і той застогнав та спробував порятуватися поповзом. — Також називали Мерліном. Та, зрештою, яка різниця? Я ж ніколи ним не був. Хоч, визнаю, і не заперечував. Часом мене називають Чаклуном… чи Магом… але я сподіваюся, що з тобою ми зможемо спілкуватися простіше, Ендрю. Просто і по–людському.

Він відкинув з голови каптура, показуючи світле обличчя з широким лобом, яке, попри всю приємність рис, зовсім не справляло враження людського. На щоках горів лихоманковий рум'янець. Блакитно–зелені очі блищали від бурхливої радості, надто несамовитої, щоб її можна було вважати за радість психічного здорового. Чорне волосся, що вилискувало синім, стирчало в усі боки, як вороняче пір'я. Кармінні губи розтулилися, показуючи зуби людожера.

— Називай мене Фаннін, — посміхаючись, сказав привид. — Річард Фаннін. Хоча це теж не зовсім правильно, але нічого, для початку згодиться. Він простягнув руку. Ліній на долоні не було. — Що скажеш, напарнику? Потисни руку, яка струсонула світ.

Істота, яку колись називали Ендрю Спритним, а в коридорах Сивих знали під ім'ям Цок–Цок, верескнула і, звиваючись, поповзла назад. Куля малого калібру лише зачепила його скальп замість проникнути всередину, і тепер шмат шкіри теліпався вперед і назад. Довгі пасма білого з сивизною волосся й далі лоскотали щоку, але Спритний більше цього не відчував. Він навіть забув про біль у черепі й тупе пульсування в очниці, де колись було ліве око. Всі його думки зосередилися на одному: я мушу втекти від цього звіра в людській подобі.

Попередня
-= 193 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар