Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Йому здалося, що це ключ.

«Ти мусиш запам'ятати його обрис, — гарячково подумав Едді. — Мусиш, мусиш».

Його очі відчайдушно намагалися зберегти відбиток контуру — три літери V, та, що в центрі, більша й глибша за дві збоку.

Три зарубки… а та, що найближча до краю, з карлючкою, що нагадувала малу букву s…

Потім обриси предмета в полум'ї знову змінилися. Кістка, яка спершу стала чимось на кшталт ключа, тепер згорнулася досередини й почала розходитися концентричними колами яскравих пелюсток, що перекривали одна одну й складалися, нагадуючи небо влітку опівночі, темне й оксамитове без місяця. На якусь мить перед очима Едді постала троянда — урочиста троянда, що, можливо, розквітла десь на зорі першого дня цього світу. Бездонна краса, непідвладна часові. Очі побачили, і серце розкрилося. Здавалося, з мертвого Роландового артефакту ринули назовні вся любов і все життя світу. Вони були там, у вогні, палаючи переможним полум'ям і дивовижною недовершеною нескореністю, вигукуючи, що відчай — це міраж, а смерть — лиш сон.

«Троянда! — заплутавшись, подумав він. — Спершу ключ, потім троянда! Узри! Узри, як відкривається путь до Вежі!»

З багаття пролунав глухий кашель, і назовні вирвався сніп іскор. Полум'я стрімко зринуло в зоряне небо, а Сюзанна скрикнула й відкотилася від вогню, збиваючи рукою помаранчеві іскри з сукні. Та Едді навіть не поворухнувся. Він сидів, прикутий до місця своїм видінням, захоплений тим пишним і жахливим дивом, і не зважав на розпечений попіл, що танцював на його шкірі. Потім полум'я втихомирилося.

Кістка зникла.

Ключа не було.

Троянда пропала.

«Запам'ятай, — подумав Едді. — Запам'ятай ту троянду… і форму ключа».

Сюзанна схлипувала від шоку й переляку, але він, на якийсь час забувши про неї, підібрав палицю, якою вони з Роландом обидва малювали. Рука тремтіла, але Едді спромігся відтворити на землі обрис:



18

— Навіщо ти це зробив? — врешті–решт спитала Сюзанна. — Навіщо, Бога ради… і що то було?

Минуло п'ятнадцять хвилин. Вогонь ніхто не підтримував, тож багаття зараз горіло слабо. Розкидані вуглинки затоптали, чи вони згасли самі. Едді сидів, тримаючи дружину в обіймах, а Сюзанна обперлася спиною йому на груди. Роланд приліг на бік, підібгавши коліна до грудей, і понуро дивився на помаранчеві жаринки. Наскільки зрозумів Едді, ніхто, крім нього самого, не бачив, як змінилася кістка. І Роланд, і Сюзанна бачили, як вона розгорілася з неймовірною силою, а стрілець ще й бачив вибух (назовні? чи всередину? останнє здалося Едді ймовірнішим, зважаючи на те, що відкрилося його очам), та й по всьому. Можливо, це йому лише здалося — часом Роланд тримав усе в собі, а коли вирішував розіграти карту, уникаючи ризику, то робив це справді дуже обережно (Едді знав це з власного гіркого досвіду). Поміркувавши над тим, чи не розповісти їм про те, що бачив (або йому так здалося), він вирішив притримати карту. Принаймні поки що.

Від самої щелепи не лишилося й сліду, жодної скалки.

— Я зробив це тому, що в моїй голові пролунав голос, який наказав мені так вчинити, — відповів Роланд. — Голос належав моєму батькові. Усім моїм батькам. Зачувши такий голос, ти мусиш негайно підкоритися. Непокора немислима. Мене так виховали. Про те, що це було, нічого не можу сказати… принаймні зараз. Знаю тільки, що кістка сказала своє останнє слово. Я носив її з собою саме для того, щоб його почути.

«Або побачити, — подумав Едді. Й знову: — Запам'ятай. Запам'ятай цю троянду. І форму ключа не забудь».

— Та ми мало не підсмажилися! — Сюзаннин голос звучав втомлено й роздратовано.

Роланд похитав головою.

— Як на мене, то це було більше схоже на ті порохові забавки, які барони часом запускали в небо під час учт на честь кінця року. Яскраві, дивовижні, але нічого небезпечного.

Раптом у Едді з'явилася одна ідея.

— А як роздвоєність у твоїй свідомості, Роланде, — вона зникла? Зникла, коли кістка вибухнула чи що там із нею сталося?

Він був майже впевнений, що так і було. В кіно показували, що шокова терапія практично завжди спрацьовувала. Та Роланд заперечно похитав головою.

Сюзанна поворухнулася в обіймах Едді й змінила положення.

— Ти казав, що починаєш помалу розуміти.

Роланд кивнув.

— Здається, так. Якщо мій здогад правильний, то я боюся за Джейка. Де б він не був, у який би час його не занесло, я боюся за нього.

— Тобто? — спитав Едді.

Роланд підвівся, підійшов до свого згортка шкур і почав їх розстеляти на землі.

Попередня
-= 23 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар