Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Вона теж знизала плечима: «Знаю, але це не означає, що я в захваті».

Стрілець показав пальцем кудись на протилежний бік галявини. Місце, де Шардик (котрого в цій місцевості колись називали Міром) ступив на неї, позначала пара похилених і розщеплених ялин.

Едді нахилився до Сюзанни, великим і вказівним пальцем утворив кружальце і питально підвів брови: «О'кей?»

Кивнувши на знак згоди, вона затулила вуха долонями: «О'кей, але забираймося звідси, поки я не оглухла».

Утрьох вони перетнули галявину. Едді штовхав Сюзаннин візок, а сама вона тримала на колінах сумку зі шкурами. В кишені на спинці її візка теж було повно різного добра. І серед цих речей лежав шматок дерева, з якого досі не вивільнили більшу частину рогатки.

За їхніми спинами досі горлав ведмідь: він передавав своє останнє послання світові, повідомляючи, що повна зупинка відбудеться за сорок хвилин. Едді вже дочекатися не міг, коли ж це станеться. Зламані ялини похилилися одна на одну, утворивши щось на кшталт брами, і Едді подумав: «Ось це починається справжній шлях до Роландової Темної Вежі. Принаймні для нас із Сюзанною».

Він знову згадав свій сон — як із вікон, що спіраллю звивалися довкола Вежі, розгорталися прапори темряви, прапори, що ширилися над полем троянд, наче чорнильна пляма. І тієї миті, коли вони проходили під похиленими деревами, його тіло аж до самих кісток пройняв дрож.

22

їм пощастило: користуватися візком вдалося довше, ніж розраховував Роланд. Ялини в цьому лісі були дуже старі, й опала хвоя їхніх лапатих гілок утворила глибокий килим, що пригнічував практично всю рослинність. Сюзанна мала міцні руки — міцніші, ніж у Едді (хоча Роланд підозрював, що невдовзі хлопець надолужить), — тож легко просувалася на візку по рівній затіненій землі. Коли вони наблизилися до поваленого ведмедем дерева, Роланд підняв її з візка, а Едді перевіз його через перепону.

З–поза їхніх спин, лише трохи притлумлений відстанню, механічний голос ведмедя на повну потужність мовив, що заряд останнього робочого суб'ядерного акумулятора практично нульовий.

— Сподіваюся, та чортівня у тебе на спині залишатиметься пустою увесь день! — прокричала Сюзанна до стрільця.

Роланд погодився, але минуло менше п'ятнадцяти хвилин, і поверхня землі стала похилою. В цій старезній частині лісу почали з'являтися тонші, молодші дерева: берізки, вільхи, також трапилося декілька низьких кленів, що міцно вчепилися коренями в землю. Хвойний килим потоншав, і колеса Сюзанниного візка почали чіплятися за низькорослі чагарники, що росли в просвітах між деревами. їхні тонкі гілки торохтіли об сталеві спиці коліс. Едді навалився на ручки, і так вони змогли проїхати ще чверть милі. А потім схил став крутішим, і земля під ногами пом'якшала.

— Пора на спину, леді, — сказав Роланд.

— Давайте спробуємо ще трохи проїхати. Як вам ідея, га? А раптом їхати стане легше.

Але Роланд був невблаганний.

— Якщо ти спробуєш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаєш, Едді? повернешся?

Едді вишкірив зуби й похитав головою.

— Навернешся. Це так називається, Роланде. Слівце з моїх марно згаяних днів, коли я гасав по хідниках.

— Хай там як воно називається, це значить, що ти полетиш сторч головою. Давай, Сюзанно. Мерщій на спину.

— Терпіти не можу бути інвалідом, — пробурчала Сюзанна, але дозволила Едді всадовити її й допомогла зручно себе вмостити в ранці, що його Роланд ніс на спині. Щойно вона опинилася на місці, як торкнулася руків'я Роландового револьвера.

— Віддати тобі цього красунчика? — спитала вона в Едді.

Він тільки головою похитав.

— Ти краще впораєшся. Та ти й сама це знаєш.

Знову щось буркнувши, вона відрегулювала кобуру так, щоб руків'я револьвера було в неї під правою рукою.

— Я вас, хлопці, затримую, і я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго асфальтового покриття, то я вас обох обставлю — кров з носа обставлю.

— Навіть не сумніваюся, — сказав Роланд… і раптом рвучко піцняв голову. В лісі настала тиша.

— Братик–ведмедик нарешті здався, — сказала Сюзанна. — Слава Богу.

— А я думав, у нього ще лишалося зо сім хвилин, — мовив Едді.

Роланд відрегулював ремені ранця.

— Мабуть, його годинник за останні п'ять–шість сотень років почав трохи відставати.

— Ти справді гадаєш, що він був аж такий древній, Роланде?

Роланд кивнув.

— Щонайменше. А тепер йому кінець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскільки нам це відомо.

— Ага, а тепер спитай мене, чи мені це не до дупи, — сказав Едді, розсмішивши Сюзанну.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар