Слава ЗСУ!

Він закрив течку, задумливо постукав по ній пальцями і знову заходився читати «Чарлі Чух–Чуха».

Машиніст Боб і Чарлі багато подорожували разом і розмовляли про різні речі. У Машиніста Боба не було родини; відколи його дружина померла в Нью–Йорку (а сталося це дуже давно), він не мав жодного справжнього друга. Тепер його другом став Чарлі.

Одного дня Чарлі й Машиніст Боб, як завжди, повернулися у депо в Сент–Луїсі, але на Чарлиному місці стояв новенький дизельний локомотив. І який же красень був той дизельний локомотив! 5 тисяч кінських сил! Зчеплення з іржостійкої сталі! Тягові двигуни, виготовлені на заводі в Ютиці, штат Нью–Йорк! А вгорі, за генератором, — два жовтогарячих вентилятори для охолодження радіатора.

— Що це? — стривожено спитав Машиніст Боб, а Чарлі нічого не сказав, тільки надзвичайно тихим і хрипким голосом заспівав свою пісеньку:

Безглуздих запитань не треба, З тобою я не граюсь. Я просто гарний паротяг І зовсім не міняюсь. Кочу я рейками вперед Під синім–синім небом, І паровозик не помре, Поки не буде треба.

До них підійшов начальник депо, пан Брігс.

— Цей локомотив напрочуд гарний, — сказав Машиніст Боб, — але заберіть його, будь ласка, звідси, пане Брігс, бо Чарлі треба сьогодні негайно змастити.

— Вам більше ніколи не доведеться змащувати Чарлі, Машиністе Боб, — сумовито відповів пан Брігс. — Цей новісінький «Берлінггон–Зефір» його замінить. Дійсно, Чарлі був найкращим локомотивом у світі, але він уже старий, і котел у нього підтікає. Боюся, що Чарлі час на пенсію.

— Дурниці! — Машиніст Боб дуже розлютився! — Чарлі ще ого–го! Я надішлю телеграму в головний офіс Залізничної Компанії Серединного світу! Я надішлю телеграму самому Президенту, панові Реймонду Мартіну! Я з ним знайомий, бо колись він мене нагородив медаллю за добру службу, а після цього ми з Чарлі покатали його дочку. Я дозволив їй подудіти, і Чарлі гудів для неї гучно–гучно!

— Мені шкода, Бобе, — вибачився пан Брігс, — та це сам пан Мартін наказав купити новий дизельний локомотив.

І то була правда. Тож Чарлі Чух–Чуха відправили на запасну колію в найдальшому куточку сент–луїського депо, і там він іржавів по колеса в бур'янах. Тепер на шляху від Сент–Луїса до Топіки й назад лунало У–УУУ! У–УУУ! «Берлінггон–Зефіра». А Чарлі більше не гудів. На сидінні, в якому колись так гордо сидів Машиніст Боб, тепер кублилася мишача сім'я. У димовій трубі Чарлі звили гніздо ластівки. Чарлі був самотній і дуже сумний. Він тужив за сталевими коліями, синім–синім небом і широкими просторами. Часом пізно вночі він думав про все це і плакав горючими сльозами з машинної олії. Від цього гарний ліхтар вкривався іржею, але Чарлі було байдуже, бо ліхтар цей був уже старий і ніколи не світив.

Пан Мартін, президент Залізничної Компанії Серединного світу, написав Машиністу Бобу листа, у якому пропонував сісти в кабіну нового «Берлінґтон–Зефіра». «Це дуже гарний локомотив, Бобе, — переконував пан Мартін, — най–най–найкращий. І саме ти мусиш бути його машиністом! Ти найкращий з усіх машиністів Компанії. Моя дочка Сюзанна досі пам'ятає, як ти дав їй подудіти в Чарлин гудок».

Але Машиніст Боб сказав, що він їздитиме тільки на Чарлі і на жодному іншому локомотиві. Без Чарлі він відмовляється працювати машиністом. «Я не зможу зрозуміти такий гарний новий дизельний локомотив, — сказав Машиніст Боб, — а він не зрозуміє мене. Ми не порозуміємося».

Тож йому дозволили чистити мотори в сент–луїському депо, і так Машиніст Боб став Чистильником Бобом. Іноді інші машиністи, які їздили на гарних нових локомотивах, брали його на кпини. «Подивіться на цього старого дурня! — сміялися вони. — Йому бракує клепки зрозуміти, що світ уже давно зрушив з місця!»

Часом, пізно вночі, Машиніст Боб ходив на запасні колії, де на іржавих рейках стояв Чарлі Чух–Чух. Ця самотня місцина стала йому домівкою. Колеса поросли бур'яном, ліхтар заіржавів і не світив. Машиніст Боб завжди намагався розговорити Чарлі, але Чарлі дедалі менш охоче відповідав. Часто–густо він узагалі не розмовляв.

І в одну з таких ночей Машиністові Бобу спало на думку щось жахливе.

— Чарлі, ти помираєш? — спитав він. Але Чарлі відповів своїм найтихішим і найхрипкішим голосом:

Безглуздих запитань не треба, З тобою я не граюсь. Я просто гарний паротяг І зовсім не міняюсь. Не можу більше я катати Під синім–синім небом, Мабуть, я буду тут стояти, Допоки не помру.

Джейк довго дивився на картинку, що ілюструвала цей ненадто–несподіваний поворот сюжету. Попри те, що малюнок був досить грубий, він усе одно передавав сльозливу сентиментальність історії. Чарлі виглядав старим, покоцаним і геть забутим. У Машиніста Боба був такий вигляд, наче він втратив останнього друга… хоча, за задумом автора, так воно й було. Джейк уявив, як гірко мають плакати у цьому місці всі американські діти. І йому подумалося, що такої туфти в казках і оповіданнях для дітей насправді дуже багато і від неї всі твої почуття наче кислотою обливає. Гензеля і Гретель зла мачуха залишає в лісі, маму Бембі вбиває мисливець, Старий Крикун помирає. Як легко завдати болю маленьким діткам, змусити їх плакати… В авторах наче прокидається якийсь садист… і ця Беріл Еванс, схоже, не виняток.