Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Що таке? — спитала Сюзанна. — Ти чуєш…

— Цить! — Ошелешений вираз обличчя Роланда повільно перетворювався на зачудований. Він перевів погляд з Едді на Сюзанну і повернувся до Едді. В очах мало–помалу піднімалося на поверхню якесь безмежне почуття — так глечик, занурений у джерело, наповнюється водою.

— Роланде? — стривожено спитав Едді. — З тобою все гаразд?

Роланд щось прошепотів, але Едді не розчув, що саме.

Сюзанна вочевидь перелякалася. Вона глипнула на Едді, наче питаючи: «Що ти з ним зробив?»

Але Едді тільки взяв її долоню в свої.

— Нічого, все добре.

Роланд так сильно стискав шматок дерева, що Едді на мить злякався: а раптом ключ переломиться навпіл? Але дерево було міцне, та й Едді різьбив на славу. Стрілець наче силкувався щось сказати: його кадик ходив угору–вниз. І зненацька чистим сильним голосом Роланд прокричав у нічне небо:

— ВОНИ МОВЧАТЬ! ГОЛОСИ МОВЧАТЬ!

Він знову подивився на своїх супутників, і Едді побачив щось таке, чого не сподівався побачити ніколи в житті, навіть якби життя затягнулося на тисячу років.

Роланд із Ґілеаду плакав.

2

Тієї ночі, вперше за багато місяців, стрілець спав здоровим сном. Йому нічого не снилося. Він спав, не випускаючи з руки ключ, так і не доведений до ладу.

3

В іншому світі, під тінню крила того самого ка–тету, Джейк Чемберз спав і бачив найяскравіше сновидіння в своєму житті.

Він продирався крізь хащі стародавнього лісу, точніше, те, що від нього залишилося, — мертву зону з повалених дерев і неохайних чіпких кущів, котрі так і силкувалися вжалити його за ноги й стягнути кросівки. Дорогою йому трапилася негуста діброва з молодших дерев (він не знав, що то за дерева — вільхи чи, може, буки… Джейк був міським хлопчиком і про дерева знав тільки те, що в деяких є листя, а в деяких — голки). Крізь той гайок пролягала стежка, і Джейк її знайшов. Тепер він просувався трохи швидше. Попереду виднілася якась галявина.

Коли до галявини ще лишалося трохи пройти, хлопчик зупинився, бо побачив праворуч якийсь кам'яний стовп. Наче дороговказ. І Джейк зійшов із стежки, аби прочитати, що там написано. Вирізьблені літери вже майже стерлися від негоди, і він, скільки не намагався, так і не зміг розібрати напис. Врешті–решт Джейк заплющив очі (ще ніколи він не робив цього уві сні) і провів пальцями по заглибинках, наче сліпий, що читає за абеткою Брайля. І в пітьмі за його повіками почали проступати літери, складаючись у речення, що запалахкотіло синім світлом:

ПОДОРОЖНІЙ, ДАЛІ — СЕРЕДИННИЙ СВІТ.

У своєму ліжку Джейк підтягнув ноги ближче до грудей. Рука з ключем лежала під подушкою, і пальці стислися ще міцніше.

«Серединний світ, — подумав він, — ну звісно. Сент–Луїс, і Топіка, й Оз, і Всесвітній Ярмарок, і Чарлі Чух–Чух».

Він розплющив очі вві сні й почухрав далі. Галявина за дібровою була заасфальтована, старий асфальт подекуди розтріскався. Посередині було намальоване коло. Жовта фарба давно вицвіла. Джейк одразу зрозумів, що це баскетбольний майданчик, — ще навіть до того, як побачив на дальньому його кінці, біля штрафної лінії, хлопчика, який закидав у кошик старий запилюжений м'яч. Кошик без сітки приймав його кидок за кидком, і щоразу м'яч потрапляв у нього дуже точно, охайно. Сам кошик стирчав із якоїсь штуковини, що скидалася на кіоск у підземці, зачинений на ніч. Двері перетинали діагональні смуги жовтої й чорної фарби, що змінювали одна одну. З–за дверей (чи, може, з–під них) до Джейкових вух долинало постійне бурмотіння потужної машинерії. Цей звук чомусь непокоїв. Відлякував.

«Не наступай на роботів, — не повертаючи голови, сказав хлопчик, що кидав м'яча в кошик. — Хоч мені здається, що всі вони мертві, але на твоєму місці я б не випробовував долю».

Озирнувшись, Джейк побачив, що скрізь валяється купа потрощених металевих приладів. Один скидався на щура чи мишу, інший — на кажана. Мало не в нього під ногами лежало два іржавих шматки того, що колись було механічною змією.

«Ти — це я? — спитав Джейк, роблячи крок до хлопчика під кошиком. Але не встиг він озирнутися, як Джейк уже знав, що помилився. Хлопець був вищий на зріст і мав не менше тринадцяти років. Волосся в незнайомця, котрий повернувся до нього, було темніше, очі виявилися світло–карими. Джейк мав сині.

«А ти як гадаєш?» — спитав незнайомий хлопець і кинув м'яча Джейкові.

«Ні, авжеж, ні, — відповів Джейк таким тоном, наче вибачався. — Просто останні тижнів зо три мене буквально роздирало навпіл». — Він повів м'яч і зробив кидок у кошик із середини поля. М'яч описав високу дугу і впевнено впав у кільце. Джейк зрадів… але водночас зрозумів, що боїться, боїться того, що може сказати йому цей дивний хлопець.

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар