Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Обіцяєш?

— Еге ж.

Роланд кивнув, узяв ключ і заходився знову зав'язувати сиром'ятний шнурок. І хоч робив він це повільно, але Едді помітив, як швидко рухалися пальці на скаліченій правій руці. Якби не здатність адаптуватися, людина на землі не вижила б.

— Ти щось замислив? — несподівано спитала Сюзанна.

Едді підвів на неї погляд.

— Чому ти так думаєш?

— Я сплю з тобою, Едді, не забув? Тобі щоночі сняться сни. Часом ти розмовляєш уві сні. Не схоже, щоб це були жахіття, але у твоїй голові щось відбувається — це вже точно.

— Так. Щось відбувається, це правда. Та тільки я не знаю, що саме.

— Сни — це велика сила, — відзначив Роланд. — Ти взагалі не пам'ятаєш, що тобі сниться?

Едді вагався.

— Трохи пам'ятаю, але уривками. Все перемішалося. Уві сні я знову стаю підлітком. Це мені достеменно відомо. Час після уроків у школі. Ми з Генрі кидаємо м'яч у кошик на старому спортивному майданчику, що на Маркі–авеню. На його місці зараз стоїть будівля суду для неповнолітніх порушників закону. Я хочу, щоб Генрі показав мені одне місце в Датч–Гіл. Старий покинутий будинок. Діти називали його Маєтком і казали, що там є привиди. Цілком можливо. Знаю тільки, що там було моторошно. Справді моторошно.

Заглиблений у спогади, Едді похитав головою.

— Вперше за багато років я згадав про Маєток, коли ми були на ведмежій галявині і я приклав голову до тої дивної будки. Не знаю… може, тому мені й сниться цей сон.

— Але насправді ти так не думаєш, — сказала Сюзанна.

— Ні, не думаю. По–моєму, те, що відбувається, — це щось складніше, ніж звичайні спогади.

— То як, ви з братом ходили до того будинку? — спитав Роланд.

— Еге ж… я його вмовив.

— І там щось сталося?

— Ні. Але було страшно. Деякий час ми стояли і дивилися на нього. А Генрі мене підколював… казав, що змусить піти і взяти звідти щось на згадку. Але я знав, що це він просто дражниться. Він так само боявся того будинку, як і я.

— І це все? — спитала Сюзанна. — Тобі просто сниться той будинок і як ви туди йдете? Маєток?

— Та ні, не тільки. Уві сні хтось приходить… і просто стоїть. Я помічаю його, але якось невиразно… наче бічним зором, розумієте? І знаю, що ми мусимо вдавати, буцімто не впізнаємо один одного.

— А того дня, коли ви туди ходили, там справді був цей хтось? — спитав Роланд. Він дуже уважно дивився на Едді. — Чи він просто тобі наснився?

— То було сто років тому. Мені було не більше тринадцяти років. Хіба можу я пам'ятати таке?

Роланд промовчав.

— О'кей, — нарешті погодився Едді. — Так. По–моєму, він там був. Хлопчик із сумкою для спортивної форми чи з наплічником, цього я не можу пригадати точно. І в сонячних окулярах, завеликих для його пички. Таких, із дзеркальними лінзами.

— Хто то був? — спитав Роланд.

Едді довго не відповідав. Імпровізовані млинці–буритоси а 1а Роланд він тримав у руці, але апетиту вже не було.

— По–моєму, той малий, якого ти здибав на придорожній станції, — нарешті сказав він. — Здається, твій друзяка Джейк тинявся неподалік. Стежив за мною та Генрі того дня, коли ми пішли в Датч–Гіл. Гадаю, він ішов за нами. Бо він чує голоси. Як і ти, Роланде. І тому, що в нас із ним спільні сни. Він може проникати в мій сон, а я, відповідно, — в його. Гадаю, те, що я пам'ятаю, відбувається зараз, у Джейковому «коли». Малий намагається повернутися сюди, в цей світ. І якщо я не встигну зробити ключ на ту мить, коли він зробить свій хід… або встигну, але ключ вийде неправильний… то, мабуть, на нього чекає смерть.

— А може, в нього є свій ключ? — сказав Роланд. — Це можливо?

— Цілком, — погодився Едді. — Але цього замало. — Він зітхнув і запхав свій останній бурито в кишеню про запас. — А ще я сумніваюся, що йому це відомо.

8

Вони пішли далі. Едді з Роландом по черзі штовхали Сюзаннин візок, обравши для цього колію ліворуч. Візок підстрибував і застрягав, Едді й Роланд мусили повсякчас піднімати й проносити його над підступним камінням, що виступало над землею, наче розхитані зуби якогось старигани. Та все одно вони просувалися швидше й легше, ніж за цілий тиждень перед тим. Дорога неухильно йшла в гору. Озирнувшись через плече, Едді побачив, що ліс за їхніми спинами неначе спускається ледь помітними сходинками вниз. Далеко на північному заході виднілася стрічка ріки, що звивалася між скелями, помережаними глибокими тріщинами. Едді з подивом відзначив, що то було місце, де вони не так давно влаштували собі «тир». Тепер його майже поглинуло марево сонного літнього полудня.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар