Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Я б радше назвав це «піти по–французьки». — Ці слова самі зірвалися з вуст, він навіть уявити не міг, що скаже таке.

В учнів, що зараз витріщалися на Джейка, вигляд був здивований, а от вчителька відверто розсміялася.

— Якщо ти не знаєш чи просто забув, — сказала вона, — у французькому іноземному легіоні за дезертирство розстрілювали. Юначе, гадаю, вам краще приєднатися до свого класу. І то негайно.

— Так, мем. Дякую. Все одно вони вже скоро підуть.

— А з якої ти школи?

— Академія Маркі, — відповів Джейк. Ці слова теж вилетіли самі по собі.

Він піднявся сходами, дослухаючись до безтілесного відгомону кроків і тихого перешіптування у величезній круглій залі, і все ніяк не міг збагнути, чому це сказав. Ніколи в житті він не чув про школу, яка б називалася «Академією Маркі».

12

Джейк трохи поваландався у горішньому коридорі, а потім помітив, що на нього вже зацікавлено витріщається охоронець і цікавість дедалі дужчає, тож вирішив, що чекати далі не варто. Залишалося тільки сподіватися, що клас, із яким він ходив на екскурсію, вже пішов з музею.

Він зиркнув на годинник, зробив гримасу, мовляв: «Лишенько! Я ж запізнююсь!» — і притьмом побіг сходами вниз. Школярі та їхня гарненька темношкіра вчителька, яка розсміялася зі слів «піти по–французьки», вже пішли, і Джейк вирішив, що час вшиватися самому. Він може ще трохи десь потинятись (і, зважаючи на спеку, бажано в затінку), а потім поїхати на метро.

Зупинившись біля лотка з хот–догами на розі Бродвею і Сорок другої вулиці, Джейк обміняв трохи свого мізерного «золотого запасу» на сосиску й содову. На обід хотів було влаштуватися на сходах будівлі банку, але одразу ж виявилося, що це прикра помилка.

До нього, граючись кийком, наближався коп. Здавалося, він не помічає нічого навкруги, так його поглинули хитромудрі маневри кийком. Але не так сталось, як гадалось. Порівнявшись із Джейком, він різко запхав кийка в петлю, якою той кріпився до пояса, і повернувся до хлопчика.

— Агов, розбишако, — сказав він. — А чого це ти не в школі?

Останній кавалок сосиски, яку Джейк так жадібно поглинав

перед тим, застряг у горлі. Ох і не пощастило… якщо взагалі можна було назвати це щастям. Тут, на Таймс–сквер, у самому череві Америки, аж кишіло від продавців наркоти, їхніх клієнтів, шльондр і ханиг… і серед них усіх цей коп обрав саме його, Джейка.

Джейк ледве ковтнув і відповів:

— У моїй школі зараз іспитовий тиждень. Сьогодні в мене був лише один тест. Після нього можна було піти. — Він помовчав, бо в копа загорілися очі, і цей вираз собаки–шукача йому геть не сподобався. — Мені дозволили, — стривожено додав він.

— Ага. А покажи–но мені документ.

У Джейка на душі похололо. Невже батьки вже подзвонили в поліцію? Напевно, після вчорашньої пригоди цього можна було сподіватися. Зазвичай поліція Нью–Йорка не надто переймається зникненням дітей, особливо тих, із моменту зникнення яких минуло лише кілька годин. Але його батько був у місті великим цабе і пишався своїми зв'язками. Джейк сумнівався, що в копа є його фото… але цілком вірогідно, що ім'я він знав.

— Ну, — неохоче протягнув Джейк, — у мене є учнівський проїзний на автобуси компанії «Середсвіття», а більше нічого немає.

— Середсвіття? Ніколи про таку не чув. А де це вона знаходиться? В Квінсі?

— Я хотів сказати «Середмістя», — виправився Джейк. Здається, він говорить щось не те, геть не те. — Знаєте, де це? На Тридцять третій.

— Ага. Давай, подивлюся. — Коп простягнув руку.

На них озирнувся якийсь чорношкірий марґінал в недоладному костюмі канаркового кольору. Довгі дреди звисали до плечей.

— Командир, у відділок його! — радісно вигукнула з'ява. — У відділок цього білого шмаркача! Виконуй свій обов'язок, кому сказано!

— Стулці пельку і зникни, Елі, — порадив коп, не озираючись.

Елі вишкірився на всі кутні, показавши золоті зуби, і почвалав далі.

— А чого ви у нього документи не спитали? — обурено поцікавився Джейк.

— Бо зараз я питаю їх у тебе. Так що, синку, не викручуйся.

Одне з двох: або коп знав його ім'я, або щось запідозрив —

зрештою, це й не дивно, бо він був єдиний білий і не–волоцюга на всю площу. Так чи інакше, все зводилося до одного: дарма він сів тут перекусити. Це було тупо. Але в нього боліли ноги, і душа боліла, так їсти хотілося.

«Ні, ти мене не зупиниш, — подумав Джейк. — Я тобі не дозволю. Сьогодні в мене зустріч у Брукліні… і я там буду».

Замість полізти по гаманець, він засунув руку в передню кишеню штанів, видобув звідти ключ і простягнув його поліцейському. Полуденне сонце відбилося від срібної поверхні, й по обличчю копа застрибали сонячні зайчики. Його очі стали круглими від подиву.

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар