Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Саме сюди, зрозуміла Сюзанна, стікалися всі струмки й річки, на які вони натрапили дорогою. То були притоки величезної ріки, що брала початок у лісових хащах і безжурно та замріяно пливла під літнім сонцем до східного краю світу. А вже якою широкою була та річка… Не менше двох миль від берега до берега.

І Сюзанна побачила місто.

Мертвим кістяком, оповитим туманом, воно лежало внизу, підпираючи шпичаками й вежами небо на далекому горизонті. До тієї невагомої твердині, можливо, була не одна сотня миль. Повітря в цьому світі здавалося настільки прозорим, що вгадувати відстані в ньому було невдячною справою. Напевно жінка могла сказати тільки одне — неясне видиво тих веж наповнювало її душу тихим благоговінням… і болісною тугою за рідним Нью–Йорком. «Здається, зараз я віддала б усе, аби тільки ще раз побачити Мангеттен з моста Трайборо».

І сама до себе всміхнулася, бо то була неправда. А правда полягала в тому, що вона тепер ні на що не проміняє Роландів світ. Його безмовна загадковість і порожні простори діяли як наркотик. До того ж, тут її коханий. В Нью–Йорку (принаймні, за Сюзанниних часів) їхній зв'язок став би об'єктом нападів і презирства. Кожен ідіот вважав би своїм обов'язком пожартувати з цього приводу: ще б пак, чорношкіра, якій двадцять шість років, уподобала білого, на три роки молодшого за себе. А ще він мав звичку верзти нісенітниці, коли був чимось схвильований, цей її білий коханець, який ще вісім місяців тому носив на карку важку мавпу наркозалежності. А тут, у цьому світі, не було жодних недоброзичливців. Ніхто з них не насміхався. Ніхто не показував пальцями. Тут були тільки Роланд, Едді і вона — останні троє стрільців цього світу.

Вона взяла Едді за руку, і він відповів потисканням. Рука була тепла і обіцяла підтримку.

Роланд показав пальцем на рівнину.

— Напевно, то річка Сенд, — тихо сказав він. — Не думав я, що доведеться колись її побачити… я навіть сумнівався в її існуванні, так само, як не знав, чи існують насправді Вартові.

— Яка краса, — пробурмотіла Сюзанна, не в змозі відвести погляд від широчіні, що розкинулася перед ними, дрімаючи в мрійливій колисці літа. Сонце вже хилилося до горизонту, і тіні дерев тягнулися рівниною на довгі милі. Сюзанна стежила за ними очима. — Мабуть, саме так виглядали наші Великі Рівнини, поки їх не заселили… ще навіть до того, як прийшли індіанці. — Сюзанна підняла вільну руку і показала на те місце, де Великий Шлях сходився в одну точку. — Там твоє місто?

— Так.

— На вигляд наче ціле, — сказав Едді. — Роланде, як таке може бути? Як воно могло так добре зберегтися? Це в стародавні часи так надійно будували?

— Зараз настали такі часи, що все може бути, — відповів Роланд, але його голос звучав не надто впевнено. — Не варто плекати великих надій, Едді.

— Га? Та ні, я й не плекаю. — Але це була неправда. Оповита легким туманом лінія горизонту, що зродила в Сюзанниній душі тугу за домом, на Едді навіяла зовсім інше почуття. Він загорівся однією ідеєю. Якщо місто досі стоїть — а вочевидь так і було, — то цілком імовірно, що там є мешканці, і, можливо, не тільки ті недолюдки, яких Роланд надибав під горами. А раптом мешканці міста

(американці — прошепотів голос підсвідомості)

істоти розумні й доброзичливі? Вони можуть допомогти їм у пошуках… можливо, навіть підказати, як врятуватися від загибелі. Подумки Едді вже намалював собі яскраву картину (щось середнє між сценами з фільмів «Останній зоряний боєць» і «Темний кристал»): рада сутулих від віку, але сповнених гідності старійшин подає їм грандіозний обід із запасів міста (чи то пак із садів, що ростуть у велетенських екологічних бульбашках) і пояснює, поки вони з Роландом і Сюзанною тупо їдять, що на них чекає попереду і що це все означає. І на прощання їм подарують карти, ухвалені Американською асоціацією автомобілістів, на яких маршрут до Темної Вежі буде дбайливо позначено червоним кольором.

Едді не знав вислову deus ex machina, але був уже достатньо дорослим, тож розумів: такі добрі дядечка–мудреці бувають лише в коміксах і низькопробних фантастичних фільмах. Та все одно, сама ця думка п'янила його. Осередок цивілізації в цьому небезпечному і здебільшого порожньому світі; старезні ельфи–мудреці, які скажуть їм, що, в біса, робити далі. І казкові обриси міста, що принадно бовваніло на горизонті, наче підтверджували, що ці сподівання не такі вже й марні. Навіть якщо місто стоїть порожнє, якщо його мешканці давно вимерли від чуми чи розв'язали хімічну війну, від якої самі й загинули, то все одно вони з друзями можуть ним скористатися, як гігантським ящиком з інструментами — невичерпним резервом військово–морських сил, де можна розжитися спорядженням для подолання вкрай небезпечних відрізків шляху. Едді навіть не сумнівався, що вони, ці відрізки, чекають на них попереду. Крім того, він був наскрізь міським хлопчиною, тож від вигляду височенних веж–хмарочосів на душі йому ставало тепліше.

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар