Слава ЗСУ!

І невдовзі в очах Едді Діна з'явився проблиск розуміння.

Роланд кивнув.

— Я забув лице… — Едді затнувся. Похнюпив носа. Ковтнув слину. Знову подивився на стрільця. І Роланд зрозумів, що істоти, яка в муках конала на землі між ним та Едді, вже немає. Немає. І крапка. Вона згинула тут, на верхівці залитого сонцем пагорба, на краю, за яким нічого не було. — Я забув обличчя свого батька, стрільцю… і я благаю прощення.

Роланд розкрив долоню і повернув невеличкий тягар тому, кого ка обрало за ключеносця.

— Не кажи так, стрільцю, — звернувся він до Едді Високою Мовою. — Твій батько бачить тебе… любить тебе… і я теж.

Едді накрив ключ долонею і відвернувся, бо на його обличчі досі блищали сльози.

— Ходімо, — сказав він, і вони рушили вниз схилом високого пагорба до рівнини, що простягалася далеко попереду.

16

Джейк повільно брів уздовж Касл–авеню повз піцерії, бари й генделики, де старі карги з підозріливими поглядами чистили картоплю й вичавлювали сік з помідорів. Лямки наплічника натерли йому попід пахвами, нестерпно боліли ноги. Цифровий термометр, під яким він щойно пройшов, показував вісімдесят п'ять градусів за Фаренгейтом, проте Джейкові здавалося, що надворі всі сто п'ять.

Ось на Касл–авеню повернула патрульна машина, і Джейк одразу ж зацікавився городнім причандаллям, виставленим у вітрині господарчої крамниці. Він стежив за відображенням біло–синього автомобіля у вітрині й не рухався, аж поки той не проїхав.

Привіт, Джейку!А куди це ти йдеш?

Він і гадки не мав. Був упевнений, що хлопець, якого він шукає, — хлопець у зеленій бандані і жовтій футболці з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ НЕ НУДЬГУЮТЬ» — десь неподалік, але що з того? Для Джейка він досі був голкою в копиці сіна. А копицею був Бруклін.

Він проминув провулок, прикрашений розписами графіті, які наносили фарбою з балончиків. Здебільшого то були імена — ЕЛЬ–ТІАНТЕ 91, БЛИСКАВКА ҐОНЗАЛЕС, ФУРГОН МАЙК, — але серед них були розкидані слова для втаємничених. І Джейк прикипів поглядом до одного напису.

ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА

було написано на цегляній стіні фарбою з балончика, що від дощу й вітру вицвіла до такого самого тьмяного відтінку рожевого, який мала троянда на пустирі, де колись стояла крамничка «Делікатесів від Тома та Джері». Під цим написом ішов інший — цього разу темно–синьою, майже чорною фарбою. Слова були дивні:

БЛАГАЮ ПРОЩЕННЯ.

«Що воно таке?» — зачудовано подумав Джейк. Можливо, це слова з Біблії, він не знав. Але напис гіпнотизував, Джейк дивився на нього, як кролик на удава. Зрештою, повільно, в глибокій задумі, він пішов геть. Було вже майже о пів на третю, і його тінь на землі почала видовжуватися.

Попереду, тримаючись затінку і спираючись на вузлуватий ціпок, назустріч Джейкові чвалав якись старий. За окулярами з товстими лінзами ховалися вибалушені карі очі, схожі на два завеликих яйця.

— Благаю прощення, сер, — звернувся до нього Джейк, не замислюючись над тим, що каже, і навіть сам себе не чуючи.

Старий повернувся до нього і з переляку та несподіванки заморгав.

— Не чіпляйся, хлопче, — сказав він і, піднявши ціпок, кволо виставив його в Джейків бік.

— Сер, ви часом не знаєте, чи є тут поблизу така собі Академія Маркі? — Спитати таке можна було тільки з великого відчаю, але нічого путнього не спадало на думку.

Старий повільно опустив ціпок — звертання «сер» подіяло магічно. Він зиркнув на Джейка з цікавістю старого маразматика.

— Чого це ти, хлопче, не в школі, га?

Джейк втомлено всміхнувся. Наша пісня гарна й нова…

— Іспити. Я прийшов зустрітися зі старим другом, який ходить до Академії Маркі, от і все. Вибачте, що потурбував.

Він обійшов старого (сподіваючись, що той не вгатить його ззаду ціпком по сідницях, просто так, для напучування) і вже майже дійшов до рогу вулиці, коли старий заволав:

— Хлопче! Хлоооопче!

Джейк озирнувся.

— Ніякої акадімії Маркі тут і близько нема, — гукнув старий. — Я тут уже двадцять два роки живу, я б знав. Маркі–авеню є, а акадімії нема.

У Джейка все всередині стислося від хвилювання. Він зробив крок назустріч старому, і той одразу ж підняв ціпка для оборони. Хлопець зупинився на безпечній відстані, за десять кроків від нього.

— А де це Маркі–авеню, сер? Ви мені можете сказати?

— Звісно. Я тут уже двадцять два роки живу, ти що, не чув? Пройдеш два квартали. Біля кінотеатру «Маджестік» повернеш наліво. Але кажу тобі, ніякої акадімії Маркі там нема.

— Дякую, сер! Дуже дякую!