Слава ЗСУ!

Отже, країна У майже нічим не відрізняється від України. Але там немає ані української, ані російської мов. І навіть їдишу, молдавської та болгарської. А тільки абстрактні мови абстрактних народів - мова А, мова Б, В, Г, Д… Таке абстрагування нам потрібне, аби вільно оперувати аргументами, не відчуваючи на собі тягаря старих суперечок та образ.

Наша країна У має свою державу. Без цього зараз ніяк. І постає законне питання - чи потрібна цій державі державна мова? Бо у Сполучених Штатах, наприклад, єдиної державної немає і нічого страшного. Кожен штат вирішує проблеми самостійно. Іспаномовний південь спокійно собі не розуміє англомовну північ, не кажучи вже про чайна-тауни, і це не заважає всезагальному щастю. Може, і нам так? Чи то ввести дві державні, як у Фінляндії? Чи, може, не жмотитися і надати державний статус усім чотирнадцяти мовам?

Для відповіді на це питання треба згадати, що, власне, таке сама держава. Хоч би зі шкільного курсу правознавства. Не вважайте за іронію - у шкільних під-ручниках іноді пишуть щиру правду, тому не гріх ними скористатися.

“Держава - це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального апарату управління захищає інтереси населення, регулює відносини між членами суспільства, зокрема за допомогою примусу”.

Зверніть увагу на останню фразу. Адже примус, на жаль, - невід’ємна частина будь-якої держави і будь-який державний апарат - це суцільний примус.

А отже, держава, навіть уявна, - дуже серйозна штука. І державний апарат - теж. Зокрема, військо, поліція та прокуратура.

До речі, про військо. Щасливий випадок заніс нас цього літа на грецький острів Родос. Окрім серфінгу цей острів знаменитий ще справжньою фортецею хрестоносців - велетенською і майже цілою, хоч зараз воюй. Зрозуміло, що ми знайшли гіда, який докладно розповів нам про неї. Ідемо вздовж велетенських стін і слухаємо: “Ділянку між цими двома бастіонами захищала французька мова”. Стоп! Ти брешеш, греку! Мова не може захищати стін. Леся Українка тому свідок - “слово, чому ти не тверде, як криця… чом ти не гострий безжалісний меч…” Ну, і так далі. Зрозуміло, що наш гід не читав Лесі Українки, але пояснив нам цікавий момент. Виявляється, військо хрестоносців поділялося на мови! Була французька мова, іспанська, бургундська і так далі. І компактні ділянки оборони доручали мовним формуванням - аби солдати розуміли один одного і своїх командирів заразом. Ну а самі командири між собою вже якось домовлялися - хтось володів кількома мовами, а хтось - мовою міжнаціонального спілкування, тобто латиною. Так і боронилися від турків і вистояли б, якби один ображений партнерами лицар не відкрив невірним таємний хід.

Ну, такі лицарі не рідкість і в Україні. Але Родоська фортеця примусила нас замислитися над роллю мови у війську. Чи були іще в історії багатонаціональні війська? Скільки хочете. Наприклад, у Австро-Угорщині. Там теж існували національні підрозділи. Це докладно висміюється у “Швейку”, особливо мовні колізії. Бо коли солдати одного війська не розуміють один одного… До речі, Австро-Угорське військо так нічого путнього і не навоювало. А у французькому Іноземному легіоні й досі воюють цілі збірні. Щоправда, там усіх солдатів примушують вивчити французьку на мінімальному рівні. І у британському війську досі є національні загони - наприклад, ґурки. Кожен ґурка знає сотню команд англійською - цього йому вистачає, аби порозумітися в бою та на плацу. І у Радянському Союзі в “учебках” вбивали в узбеків російські команди - а де дітися.

Отже, якщо наша країна У має військо, логічно було б, аби усі солдати знали хоч би сотню команд однією мовою. А ще краще - розуміли б її без перекладу та могли сяк-так спілкуватися. Бо неможливо при кожному генералі тримати тринадцять перекладачів. Чи уявіть собі, що в штаб армії доповідають: дивізія не виконала бойове завдання, бо не зрозуміла жодного слова з наказу. Це вже не військо навіть порівняно з нашим, українським.

Висновок напрошується сам собою - у тій частині державного апарату, яка називається військом, обов’язково потрібна одна спільна мова.

Тепер візьмемо військо внутрішнє, те, що захищає державу від власного народу. Поліцію, міліцію - назвіть, як хочете. Тут бачимо пряму аналогію - погони вимагають спільної мови. Від міністра до дільничного має бути прямий зв’язок, без перекладача. А отже - спільна мова.

Хто там далі? Закон. Судді, адвокати, прокурори та інші корумповані елементи. Якою з чотирнадцяти мов писати закони? Усіма? Неможливо і от чому. Закон - дуже тонка штука. Там усе залежить від формулювання. Іноді навіть двокрапка не на тому місці може врятувати чи погубити підсудного. Це не про старий анекдот, а про сьогодення - Верховна Рада України, наприклад, приймає поправки до законів, які додають тільки одну кому. Хто не вірить - може перевірити. А у різних мовах різний правопис, та ще й різний омонімічний ряд. І коли суддя читатиме закон однією мовою, адвокат - іншою, а прокурор - третьою, що будемо робити? Якийсь з текстів повинен мати перевагу. І значить, у нас знову виникає необхідність спільної мови для законів. Читати можна будь-якою мовою, але приймати рішення - на основі тільки одного варіанту. Інакше кінців не знайдемо і ніякої держави в нас не буде.