Слава ЗСУ!

До Києва приїжджав Марсель Марсо. Жаль, квитки дорогі, та й дружині нема коли, вона пише Хартію. А я люблю пантоміму. Пантомімою можна сказати все, і на Канари не треба.

Чудовисько Амброза Бірса — це ж фактично теж пантоміма. Ти з ним борешся, вибиваєшся із сил, а збоку ж не видно, що тебе убиває.

Сьогодні пройшла демонстрація, де несли транспарант: «Допоможіть дожити до 10-річчя Незалежності!»

Я, очевидно, вже не дожив. Бо життя, яким я живу, це ж не життя. Сартр колись казав: «Я те, що я роблю». Тепер критерії інші: «Я те, що я заробляю». То хто ж я в такому разі? Комплектне ніхто. Дружина записалася, у школу жіночого лідерства, є й така. А я по господарству. Вивчаю кулінарну книгу, дивлюся «Шоу самотнього холостяка». Якось же треба годувати малого. Курку по-гавайськи чи консоме я, звісно, не втну, мені б щось елементарніше. Я навіть картоплю не потрафлю підсмажити, все підгорає, дим валить у коридор, сусіди у двері стукають.

Отака тепер моя пантоміма. Розумію, чому теща любила цей балабольчик на кухні. Товчешся межи каструль, піт ліктями витираєш, а водночас чуєш, що у світі робиться. Якщо сковорода не дуже шкварчить.

У космосі літає перший космічний турист.

Росія піднімає свій затонулий підводний човен — казали, там немає крилатих ракет, а тепер вивозять і знешкоджують.

У штаті Огайо товарний поїзд проїхав без машиніста сто кілометрів з отрутохімікатами у вагонах.

Десь в океані пливе корабель з дітьми на продаж, викраденими в Беніні.

Немає моєї тещі, а то б уже закричала. Сьогодні годую малого, чую, — вже й у нас, у нашій цивілізованій демократичній країні крадуть людей, торгують людьми. І запчастинами для людей.

Краще б такої України взагалі не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати. Література була б — хай заборонена, хай самвидавська, але ж література, а не це заслинене матюками плюгавство.

— Май витримку, — каже батько. — Становлення держави процес важкий і тривалий. В інших державах бувало й гірше.

Він загартований на терпіння. А я втомився терпіти.

Я втрачаю терпіння терпіти.

Допоки ж при владі будуть вовки?!

Завтра Трійця, Зелені свята. То б у нас у квартирі пахло татарським зіллям, любистком і м’ятою. А так тхне пилом і цвіллю, чимось, що завалялося у підсобці чи засниділо в холодильнику.

Ми не відпочиваємо, і малий з нами теж. Хотів його влаштувати у літній табір, хоч десь тут під Києвом. Але не вийшло.

— Який же ти чоловік? — питає дружина. — Нічого не вмієш влаштувати.

Вона має рацію, який же я чоловік? От вчора я бачив чоловіка, так то чоловік. Гладкий, мордатий, задоволений життям і собою, він сидів у крутій іномарці, розвалившись на передньому сидінні. А ззаду над номерними знаками був афоризм: «Без лоха жизнь плоха». Тобто без мене. Я йому в кайф.

У дружини тяжка неврастенія. Вона щомиті зривається, вчора перець у пральну машину вкинула. А що я під рукою, то дістається найбільше мені.

— Нормальні люди давно вже знайшли себе у новій реальності! — кричить вона. — Борьчин батько процвітає у бізнесі. Твій друг працює у Каліфорнії. А ти? Хто ти?! Ти про сина подумав? Він що, має успадкувати твій ідіотизм?

Найгірше, що все це правда. Я справді якийсь невдаха. Ні влаштуватись не вмію, ні подолати обставин. Сказано, лох. Кожен примат дивиться на мене зверхньо. Він багатий, він впевнений у собі. А я адекватно, за гороскопом, Кінь.

Читав, що німецькі вчені винайшли прилад, який визначає ступінь втоми по очах. Що більша втома, то ширші зіниці, то важче вони повертаються до норми.