Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Записки українського самашедшого

Вчора ми повінчалися у маленькій автокефальній церкві. Дружина спершу здивувалася: стільки років одружені і раптом вінчатися. Але я наполіг. Ми всі вискочили з Радянського Союзу нехрещені й невінчані, без благословення, сповіді і причастя. Тепер багато хто надолужує — дорослі хрестяться, одружені вінчаються. Бо що таке штамп у паспорті? Де зафіксований соціальний стан. А є ще й потреба душі — шлюб має бути освячений. До чого були дійшли, сама собі купила обручку. Мені таки добре допекла тоді та обручка. І дружина згодилася.

Вінчалося кілька пар — молоді й підстарші, йшли, як у полонезі, одне подружжя зовсім уже в літах, однак почувалося невимушено й природно, не так зніяковіло, як ми. А надто коли стояли під вінцем і дружби тримали над нами корони — над нею Ґламур, наді мною Лев, інвертований на пустелю. Я думав, він буде іронізувати, коли ж ні. Спокійно й серйозно тримав над моєю головою той царський вінець. Може, тому, що поруч була Ґламур.

Коли нам подали дві золоті обручки і ми обмінялися ними, я одяг їй, а вона мені, ми зустрілися очима, її очі сміялися. Ось тепер уже все по-людськи. Тепер уже й ми, як птахи, окільцьовані долею.

Малий наш ходить у школу, з Борькою в один клас. Борьку не впізнати, дуже чемна дитина. Один лише раз натер дошку парафіном і разів зо два замінував школу по телефону.

Тінейджер їздить на олімпіади, привозить призи й дипломи, і вже отримав запрошення у якийсь комп’ютерний Центр, чи то в Польщі, чи десь в одній з країн Балтії, його ж не допитаєшся.

Підручників не вистачає. Книжки шалено дорогі. Та тепер вже й не модно читати. Тепер модно ловити кайф. Хто тепер читає Флобера, Байрона чи Шекспіра? Кому тепер цікавий такий Ромео, — мало було у Вероні тьолок? Запав на якусь пискуху і віддав кінці. Або той Гамлет — «Бути чи не бути?» Звичайно, бути, мать його за лапу. Замочив би того Клавдія і жив на повну, чого було кіпеш здіймать? Тепер час просунутих. Час рімейків, сиквелів і адаптацій. Кажу батькові: — Скоро література взагалі не буде потрібна. Що ж ти перекладаєш класику? Хто буде читати великих?

— Ні, — каже батько. — Ти не бійся. Людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі.

Стоїчне покоління. Не те, що наше.

Ми можемо втратити Україну. Ми вже фактично її втрачаємо. Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване за принципом поколінь, сконфронговане соціально й національно, навіть регіонально, — а ми, що зробили ми? — ми, покоління у силі віку, ми, ніби ж уже громадяни вільної країни, ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля.

29 січня. День пам’яті Героїв Крут. Ходив з малим на Аскольдову могилу, треба ж колись приступати до національного виховання. Хотів розповісти йому про наші українські Фермопіли, про тих героїв — їх було триста, як і спартанців, — молодесеньких, необстріляних, що вступили в бій з п’ятитисячною армією Муравйова і полягли юними обличчями у закривавлений сніг. Як з них уже й з мертвих знущалися. Добивали багнетами, виколювали очі, стріляли розривними кулями, а двоє друзів обнялися перед смертю, і їх поховали в одній могилі.

Але він так гарно з’їжджав з гірки, так весело обстрілював мене сніжками, і гадки не маючи, що бігає по кістках, що я подумав: «Боже! Що ж це ми своїм дітям віками розказуєм про героїв і про жертовні подвиги? Вони ще ж тільки-но почали жити, а ми їм про трагедії й поразки, і неспокутуване блюзнірство зарівняних могил!

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 15.


Останній коментар

олег 14:12:17

Це документ доби. Добре проілюстровано занепад "режима Кучми". Тільки от щодо
Ющенка якийсь песимізм в кінці. Хоча з погляду сьогоднішнього дня, це був не
найнірший період в історії сучасної України. Шкода тільки, що народ наш тоді як і
зараз розчарувався. Можна писати вже продовження Щоденника.


Марія 30.06.2018

Зачаровує до сліз...


Марія 10.06.2018

Все, про що я боялася навіть подумати, Ліна
Василівна сказала в голос! Хвала, цій воістину
геніальній жінці! Українці куди далі?


Додати коментар