Слава ЗСУ!

Зовсім люди втратили совість. Де який непотріб, все вивозять у ліс. І не лише городяни, що як їдуть до батьків у село, то прихоплять і свій мотлох із мегаполіса, щоб викинути по дорозі, а вже й люди сільські втрачають повагу до землі, до лісу. Такі стрункі сосни були, папороть крильми прикривала суниці, гриби росли, як зачакловані. А за ці пару років ніби якісь бомжі потойбічні оселилися, химородь ганчір’яна, примари — скрізь дрантя, пляшки, пружини старих матраців, розбиті унітази, купи битої цегли, скло.

Насмітило людство, обгидилось, накопичило терикони відходів, ніаґари сміття. Водойми навколо Києва занечищені. В Одесі закрито дев’ять міських пляжів. У Криму розгрібаються перед кожним курортним сезоном.

Інфекції пурхають, як горобці. То в Чернівцях діти полисіли. То в селі Вербка понепритомніли. А це вже у Болеславчику похворіли невідомо чим, невідомо від чого, чотириста чоловік, переважно діти. Тут уже й протимінні черевики не допоможуть. Потрібні протитоксичні. Протихімічні. Протирадіаційні.

Нова ера підкидає моделі раніше нечуваних практик.

9 червня у Москві на Манежній площі — що це було? Зграя молодих звіроніжок вдерлася у гуляючий натовп, поперекидала машини, побила вітрини, перетоптала людей і зникла. Загинув 17-річний хлопець, десятки людей травмовано. «Центр міста опинився в руках погромників», — пише російська преса. «Вибиті вікна в російській Думі». Хуліганство, провокація, просто п’яний дебош? Але ж хтось приніс пляшки з вибуховою сумішшю, хтось їх спеціально мав при собі. І прицільно потрощений був лише один бік вулиці, другий не зачепили, — отже, хтось керував.

Технологія путчів? Репетиція хаосу? Якийсь новий сатанинський задум — увійти в ядро натовпу, посіяти жах і розчинитися в масі?

А ще перед тим були якісь віяльні нальоти. Зграйка молоді, несподівано об’єднавшись, вдиралася в магазин, кінотеатр, кав’ярню, не робила ніяких бешкетів, от просто налітала і, спричинивши паніку, шок, остовпіння, миттєво розліталася, розпавшись на знов незнайомих між собою людей. Може, воно й цілком безневинна забава, такий собі флеш-моб.

А може, й чийсь експеримент над масовою свідомістю.

Колись це спрацює. Поки що просто так.

Дружина заглядає мені через плече і відбирає газету.

— Ось що треба читати, — каже вона і підкладає стосик, весь у пастельній райдузі ЇЇ підкреслень.

На одному з німецьких озер лебідь закохався в катамаран.

У Норвегії пінгвіна підвищили у військовому званні, був старшим сержантом королівської гвардії, тепер він молодший лейтенант.

У Кенії врятували слоненя, яке втратило маму.

У США народився собачка зеленої масті.

Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе або й взагалі не читати. Краще послухати «Арабески» Шумана. Краще піти в театр. Краще обнятися й побути разом. Я відчуваю її дотик до свого плеча. Закинувши руки, притягаю її до себе. Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран.

А про собачку зеленої масті — розповісти б професорській вдові, це їй напевно було б цікаво. Але вона десь зникла. Кажуть, хтось її обдурив, одібрав квартиру, підробивши документи, й продав, а її упекли чи то у психушку, чи в будинок для перестарілих.

Сонце палить немилосердно. На Майдані клаксонять машини швидкої допомоги. Голодують шахтарі, домагаються своїх прав. Сидять, як африканці, голі до пояса, гуркають касками по асфальту, калатають пластиковими пляшками з-під мінералки. Це вже звичний тамтам нашої демократії.

Але хто їх почує? Вибори вже минули.