Слава ЗСУ!

XVI

— Суд Седмиці, — мовив принц Аеріон, посміхаючись. — Гадаю, я у своєму праві.

Принц Баелор затарабанив пальцями по столу, спохмурнівши. Зліва від нього господар Ясенброду повільно кивнув.

— Чому? — вимогливо запитав принц Маекар, нахиляючись до сина. — Чи ти боїшся стати проти цього заплотного лицаря сам і дозволити богам розсудити правдивість твоїх звинувачень?

— Боюся? — перепитав Аеріон. — Такого, як оцей? Не кажіть дурниць, пане батьку. Я піклуюся про свого любого брата. Даерон також потерпів образу від цього пана Дункана і має першим пролити його кров. Суд Седмиці дозволить нам обом стати до бою проти нього.

— Ой, не роби мені ласки, братику, — пробурмотів Даерон Таргарієн. Старший син принца Маекара виглядав ще гірше, аніж у заїзді. Зараз він протверезів, його червоно-чорний камізелок не був заляпаний вином, та очі принц мав налиті кров’ю, а лоба йому вкривав хворобливий піт. — З мене досить буде потюгукати, поки ти вбиватимеш того нахабу.

— Ти занадто добрий до мене, любий брате, — відповів принц Аеріон, сумирний та усміхнений, — але ж я не смію позбавляти тебе нагоди вчинити правосуд, хоч би й ціною твого життя. Тому й наполягаю на суді Седмиці.

Дунк розгубився.

— Ваша милість, вельможні панове, — звернувся він до суддівського столу. — Я не розумію. Про який ще суд Седмиці йдеться?

Принц Баелор стурбовано посовався у кріслі.

— Є такий різновид божого суду двобоєм. Це стародавній звичай, про який зараз рідко згадують. Він прийшов через вузьке море з андалами та їхніми сімома богами. У будь-якому божому суді звинувачуваний та обвинник просять богів вирішити справу між ними. Але андали вірили, що якщо з кожного боку б’ється по сім поборників, то боги, вшановані такою честю, неодмінно зглянуться на праву сторону і винесуть справедливий вирок.

— Або ж андали просто полюбляли мечами махати, — додав князь Лео Тирел з глузливою усмішкою на вустах. — Хоч би там як, пан Аеріон у своєму праві. Тож має відбутися суд Седмиці.

— Мені доведеться битися самому проти сімох вояків? — тоскно запитав Дунк.

— Доведеться, та не самому, пане лицарю, — дещо роздратовано відповів принц Маекар. — Не клейте дурня, суд на це не зглянеться. Має відбутися бій сімох проти сімох. Тому ви повинні знайти ще шістьох лицарів, які б стали до бою разом з вами.

«Шістьох лицарів», подумки повторив Дунк. Пхе, а чому б не шість тисяч? Що так, що сяк — одна біда. Він не мав ані рідних, ані двоюрідних братів, жодного старого бойового товариша, з яким би міг стати біч-о-біч до бою. З якого дива шестеро незнайомих вояків ризикуватимуть життям заради заплотного лицаря супроти двох принців крові?

— Ваші милості, вельможні панове, — запитав він, — але що як ніхто не захоче битися на моєму боці?

Маекар Таргарієн подивився на нього холодними очима.

— Якщо за вами правда, то знайдуться й добрі воїни, які за неї битимуться. Якщо ж не знайдете жодного поборника, значить, ви, пане лицарю, винні. Хіба не ясно?

XVII

Дунк ще ніколи не почувався так самотньо, як тоді, коли за його спиною з брязкотом зачинилася брамна решітка замку Ясенбрід. Падав тихий дощик, легший за росу, і все ж від його дотику Дунк затремтів. Через річку навколо небагатьох шатрів, де ще горіли вогні, світилися кольорові німби. Мабуть, пройшло вже з пів-ночі. Ще кілька годин, і настане ранок, а з ним разом прийде смерть.

Йому віддали назад меча і гроші, але тугу не розвіяли. Долаючи брід, Дунк розмірковував, чи не бажають потай судді, щоб він сів у сідло та втік. Може, й спромігся би утекти, якби забажав, але то був би вірний кінець його лицарству. Він став би утікачем-розбійником і жив би поза законом до того дня, поки якийсь пан не зловить його і не зітне голову. «Краще померти лицарем, аніж отак жити», майнула вперта думка. Мокрий до колін, він саме проминав порожнє бойовище. У більшості шатрів було темно, хазяї давно й міцно спали, та подекуди ще горіли свічки. Зсередини одного намету долітали тихі стогони і скрики любовної втіхи. Дунк знову запитав себе, чи не помре він, так і не звідавши дівчини.