Слава ЗСУ!

— Честі, кажеш? — Пан Стефон поцокав язиком. — Думай, що кажеш, Раймуне. Ми з тобою яблучка з одного дерева. До того ж ти — мій зброєносець. Чи ти забув свої обітниці?

— Я свої не забув. А ти свої? Ти ж присягався бути лицарем!

— Ще й день не скінчиться, як я стану не просто лицарем. Князь Фосовей — зацний титул, га?

Усміхнений, він натягнув другу рукавицю, розвернувся і пішов до свого коня. Інші бійці дивилися на нього презирливо, та ніхто не перешкоджав.

Дунк не зводив з пана Стефона очей, поки той вів огиря геть через поле. Руки самі стискалися у кулаки, але у горлянці пересохло так, що він не вимовив би ані слова. Та й подібних до Стефона Фосовея годі було пройняти словами.

— Висвятіть мене. — Раймун рвучко розвернув Дунка до себе, схопивши за плече. — Я займу місце свого братика. Пане Дункане, висвятіть мене у лицарі.

І він став на одне коліно.

Дунк спохмурнів, потягся був до руків’я меча, але завагався.

— Раймуне, я… краще не треба…

— Треба. Без мене вас лише п’ятеро.

— Хлопець вірно каже, — мовив пан Лионель Баратеон. — Зголошуйтеся, пане Дункане. Кожен лицар може висвятити іншого.

— Ви сумніваєтеся у моїй хоробрості? — запитав Раймун.

— Та ні, — відповів Дунк. — Не сумніваюся, але ж…

Він усе ще вагався.

Морок вранішнього повітря прорізали сурми. До них підбіг Яйк.

— Пане, вас просить до себе князь ясенбродський.

Шторм-Реготун нетерпляче струснув головою.

— Йдіть собі, пане Дункане. Я висвячу в лицарі зброєносця Раймуна.

Він вийняв з піхов меча і відіпхнув Дункана убік.

— Раймуне з дому Фосовей, — почав він урочисто, кладучи лезо меча на праве плече зброєносця, — хоробро битися загадую тобі перед лицем Воїна.

Тоді переклав меча з правого плеча на ліве.

— По правді чинити загадую тобі перед лицем Батька.

Знову на праве.

— Юних та невинних боронити загадую тобі перед лицем Матері.

На ліве.

— Усіх жінок захищати загадую тобі перед лицем Діви.

На цьому Дунк полишив їх, відчуваючи зразу і полегшення, і вину. «Ще одного бракує», думав він, поки Яйк тримав стрім’я Грома. «Де мені його шукати?» Він розвернув коня і кроком пустив його до помосту, де стояв господар Ясенбродський. З північного кінця поля назустріч рушив принц Аеріон.

— Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п’ятеро бійців?

— Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох.

«Перемагали люди й гіршим числом», подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою.

— Так не робиться, пане добродію. Як не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями.

«Винним», подумав Дунк. «Розхитав зуба, і тепер винен головою.»

— Тоді я прошу хвильку часу, пане князю.

— Ви її маєте.

Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством.

— Панове добродії, — звернувся він до товариства, — чи ніхто з вас не пам’ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом із вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах.

Він побачив на найвищому ярусі Манфреда Дондаріона.

— Пан Арлан був поранений на службі вашому вельможному батькові.

Лицар щось сказав до пані обабіч себе, але Дункові не відповів. Дунк змушений був рушити далі.

— Пане князю Ланістере, пан Арлан колись зсадив вас із коня на турнірі.

Сивий Лев роздивлявся свої руки у рукавицях, старанно відводячи очі від Дунка.

— Він був доброю людиною, навчив мене лицарського звичаю. Не тільки меча і списа, але й правил честі. Він казав, що лицар має захищати невинних. Я саме так і вчинив. Мені потрібен ще один лицар, щоб бився на нашому боці. Тільки один. Пане Кароне? Пане Лебедине?

Князь Карон щось прошепотів на вухо князеві Лебедину, і останній тихенько засміявся.

Дунк натягнув повід перед паном Ото Бракеном, поважливо стишив голос.

— Пане Ото, ви знані усіма як славетний воїн. Станьте за нас, благаю. Старими богами й новими. Правда на моєму боці.

— Може, й так, — зиркнув на нього Харциз Бракенський, який єдиний зізволив хоча б відповісти, — але то ваша правда, не моя. Я вас не знаю, чоловіче.

Скніючи серцем, Дунк розвернув Грома і ринув чвалом уздовж рядів блідих холодних облич. З відчаю він заволав:

— Хіба на цьому полі не залишилося справжніх лицарів?!

За відповідь йому правила тиша.

Через поле залунав сміх принца Аеріона.

— Дракон не дарує образ! — вигукнув він.