Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Заплотний лицар

III

Коли Дунк натягнув повід на краю широчезної Ясенбродської луки, на ній вже видовжувалися полудневі тіні. На траві розкидано було зо п’ять-шість десятків шатрів та наметів. Малі й великі, квадратні та круглі, ташні, льоняні й шовкові, під довгими прапорами на опорних тичках, весело забарвлені й розмальовані, вони буяли яскравіше за поле диких квітів. Одні були густо-червоні, інші — сонячно-жовті, усіляких відтінків зеленого та блакитного, суцільно-чорні та сірі, бузкові та лілові.

Багатьох лицарів старий стрічав на війні чи герці, а інших Дунк знав по оповідках навколо табірних вогнищ, у шинках та заїздах. Хоча він і не засвоїв чаклунських умінь читання й письма, та гербової науки все ж від старого набрався, бо той наполегливо вкладав її хлопцеві у голову, не даючи спокою навіть у дорозі.

Солов’ї належали князеві Карону з Порубіж’я, що володів високою арфою не гірше, ніж списом. Увінчаний короною олень позначав присутність пана Лионеля Баратеона, прозваного Штормом-Реготуном. Також Дунк помітив мисливця дому Тарлі, лілову блискавку дому Дондаріон, червоне яблуко Фосовеїв. Онде ревів навстоячки лев Ланістерів, золотий на кармазині, а там пливла бірюзовим полем тьмано-зелена морська черепаха Естермонтів. Брунатне шатро під прапором з червоним огирем належало не кому іншому, як панові Ото Бракенові на прізвисько Харциз Бракенський. А отримав він те прізвисько три роки тому, коли убив князя Квентина Чорноліса на турнірі у Король-Березі. Дункові доводилося чути, як пан Ото одним ударом затупленої сокири геть спотворив забороло шолома пана Чорноліса, а заразом і обличчя під ним. Тому зараз прапори Чорнолісів майоріли якнайдалі від пана Ото, на західному краю луки. Марбранд, Малістер, Каргил, Вестерлін, Лебедин, Мулендор, Вишестраж, Флорент, Фрей, Пенроз, Стокварт, Дафі, Парен, Вильд… здавалося, від усіх шляхетних домів заходу та півдня до Ясенброду приїхало по лицареві, а коли й по троє, аби подивитися на красну діву і показати себе перед нею на полі честі.

Шатри були красні та пишні, але Дунк розумів, що не на тому баштані вродився, аби пхатися поміж них. Насмілишся стати поруч із ними своїм табором, і матимеш на свою голову коли мовчазне презирство, а коли й відверті кпини. А якби хтось і поставився з належною лицареві гречністю, то тільки роз’ятрив би рану. Тому весь Дунків дах над головою на цю ніч складатиметься із потяганої вовняної вотоли. Хай князь чи славетний лицар королівства вечеряє каплуном або молочним поросям, а Дунк обійдеться і твердим, наче кора, шматком солонини.

Заплотний лицар має триматися за свою честь та гідність. Без них лицаря годі відрізнити від першого-ліпшого сердюка-запроданця.

«Я маю заслужити місце у чесному товаристві. Якщо битимуся добре, то якийсь князь може взяти мене до замкової дружини. Тоді я подорожуватиму зі шляхетними супутниками, щодня їстиму свіже м’ясо з панського столу, а на турнірі ставитиму власне шатро. Та спершу треба показати, чого я вартий.»

Дунк неохоче повернувся спиною до турнірного поля і повів коней до лісу.

На краю великої луки, за добру верству від містечка та замку він знайшов галявинку, де струмок розливався на вигині, утворюючи глибоку заболонь, берег рясно заріс очеретом, а над усім царював високий густий в’яз. Тут весняна трава була якраво-зелена, мов на гербі намальована, і м’яка на дотик. Гарна місцинка, ще ніким не захоплена. «Отут і буде мені шатро», сказав собі Дунк, «з листяним дахом, зеленішим за прапори Тирелів та Естермонтів».

Перш за все належало потурбуватися про коней. Опісля того він роздягнувся і заліз до ставка-заболоні, щоб змити з себе бруд дороги. «Справжній лицар зберігає у чистоті не тільки душу, але й тіло», завжди казав старий, наполягаючи, щоб вони обоє милися з голови до п’ят на кожний поворот місяця, не зважаючи, смердить від них чи ні. Ставши лицарем, Дунк наклав на себе таку саму обітницю.

Він сидів голий під в’язом, сушився від води, тішився теплим весняним повітрям на шкірі й дивився, як поміж очерету ліниво шурхають бабки. Чому кажуть, що вони схожі на драконів? Анітрохи не схожі. Втім, Дунк ніколи не бачив дракона. А старий бачив. Дунк чув ту оповідку від нього з півсотні разів: як пан Арлан ще зовсім малим їздив зі своїм дідом до Король-Берега, як вони там бачили останнього дракона за рік до його смерті. То була зелена дракониця, мала і спотворена, з крихітними мертвими крильцями. Жодне з її яєць не налупилося. «Балакають, що її король Аегон отруїв», казав старий лицар. «То був іще Аегон Третій: не батько нашого короля Даерона, а Драконяча Смерть, або ж Аегон Нещасливий. Він лякався драконів, бо чудовисько його дядька зжерло його власну матір. Відколи помер останній дракон, літо стало коротшим, а зима — довшою та лютішою.»

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!