Слава ЗСУ!

На північ від луки текла річка Кучерявка — вітка могутнього Мандеру. За мілким бродом лежало містечко та замок. У своїх мандрах зі старим лицарем Дунк бачив немало базарних містечок. Це було гарніше за багато інших. Його чистенькі білені хатки, криті соломою, вабили затишком. Коли Дунк був малий, то часто думав: якби ж поселитися у такому місці, мати дах над головою, прокидатися щоранку в тих самих стінах. «Може, ще й поселюся. І Яйк теж. Всяке трапляється. Ставалися з людьми й дивніші речі.»

Замок Ясенбрід був вимуруваний з каменю у три кути. На кожному куті височіла кругла башта заввишки сажнів зо п’ять, а між ними бігли товсті мури з бійницями. Над мурами за вітром майоріли жовтогарячі прапори з білим сонцем та кутником — знаком господаря замку. Стражники у жовтогарячій з білим ліберії стояли коло воріт з галябардами у руках, та не стільки стерегли браму, скільки витріщалися на подорожніх і жартували з гарненькою скотаркою. Дунк натягнув повід перед бородатим коротуном, що здався йому схожим на очільника, і запитав про розпорядника забави.

— Це тобі до Плюмера, тутешнього управителя. Пішли, покажу.

Усередині двору Бистроніжку забрав хлопчик-стайняр. Дунк закинув побитого щита пана Арлана за плече і пішов за стражником до башти, вмурованої у кут замкової стіни. Круті кам’яні сходи вели просто на мур.

— Бажаєш записати на турнір свого пана? — запитав стражник, поки вони тупали нагору.

— Бажаю записати самого себе.

— Овва, перепрошую пана лицаря! — Стражник, схоже, глузував; Дунк не міг сказати напевне. — Онде двері. Заходьте, а я піду собі вартувати.

Дунк штовхнув двері та зайшов. Управитель сидів за столом, поставленим на кобильниці, й дряпав щось пером на пергамені. Він мав рідке сиве волосся та вузьке обличчя з гострими рисами.

— Га? — запитав управитель, піднявши очі. — Чого вам, добродію?

Дунк причинив за собою двері.

— Ви управитель Плюмер? Я прийшов на турнір. Записатися до забави.

Плюмер зібгав губи.

— Змагання, які влаштовує мій пан, призначені для лицарів. Ви є лицарем?

Дунк кивнув, гадаючи, чи не червоніють в нього вуха.

— Може, пан лицар ще й ім’я мають?

— Дунк. — Нащо він це ляпнув? — Дункан. Високий.

— А дозвольте спитати: пан Дункан Високий звідки?

— Звідусіль. Я з п’яти чи шести років служив за зброєносця панові Арлану, лицареві з Грошодубу. Ось його щит. — Він показав щита управителеві. — Мій лицар їхав на турнір, але застудився і помер. Тепер я його заступаю. Він висвятив мене перед смертю своїм власним мечем.

Дунк видобув меча-півторака і поклав між ними на грубому дерев’яному столі.

Розпорядник забави вшанував клинок побіжним поглядом.

— Так, це меч, нема сумніву. На жаль, я ніколи не чув про вашого Арлана з Грошодубу. То кажете, служили в нього зброєносцем?

— Пан Арлан завжди казав, що хоче зробити з мене такого ж лицаря, як він сам. Коли він помирав, то наказав мені подати меча і стати на коліно, торкнувся мого правого плеча, потім лівого, проказав належні слова, і коли я підвівся, оголосив мене лицарем.

— Гм. — Плюмер почухав носа. — Дійсно, будь-який лицар може висвятити іншу людину в лицарі. Хоча зазвичай лицар спершу має відстояти всенощну і отримати помазання від септона, а тоді вже прийняти обітниці. Чи був хтось свідком вашого висвячення?

— Тільки вівчарик, що співав на кущі терену. Я чув його, поки старий пан проказував слова. Він заповів мені бути добрим та гідним лицарем, шанувати Святу Седмицю, захищати слабких та невинних, вірно служити своєму панові, боронити державу силою зброї. Я присягнувся, що так і чинитиму.

— Еге ж. — Дунк помітив, що Плюмер досі не зізволив назвати його паном. — Однак маю спитати поради в пана господаря Ясенброду. Чи ваш покійний хазяїн або ви самі відомі комусь із шляхетного товариства, що зібралося на цьому полі?

Дунк подумав хвильку.

— Здається, я бачив шатро з прапором дому Дондаріон. Чорне поле, лілова блискавка, чи не так?

— Саме так. То шатро пана Манфреда, який належить до цього дому.

— Пан Арлан служив його вельможному батькові у Дорні три роки тому. Пан Манфред має мене згадати.

— То раджу піти до нього. Якщо він погодиться за вас ручитися, назавтра приведіть його сюди о цій годині.

— Як скажете, пане управителю.

Дунк вклонився і рушив до дверей.

— Пане Дункане, — покликав його управитель.

Дунк обернувся.

— Чи відомо вам, — запитав управитель, — що переможені на герці мають віддати зброю, обладунок та коня переможцеві, або ж викупити їх назад?

— Відомо.