Слава ЗСУ!

— Аякже! — відповідає кравчик і показує собі на пояс. Ось прочитай, що я за один.

Велетень прочитав: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Він подумав, що кравчик здатен [46] убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь та як стисне — так з нього вода й потекла.

— А тепер ти. спробуй, — сказав велетень.

— Оце й усе? — засміявся кравчик. — Це мені заіграшку. — Нишком він дістав з кишені грудку сиру та як стисне — аж сироватка потекла.

— Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? — весело питає кравчик.

Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.

— Ану, — каже, — і ти спробуй!

— Високо ти кидаєш, — похвалив кравчик, — але ж камінь усе–таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.

Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.

— Ну як? — запитав кравчик.

— Добре кидаєш, — погодився велетень, — а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.

І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:

— Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.

— Залюбки, — відповів малюк. — Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.

Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк — гілки заважають.

Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:

— Виїжджали три кравчики із воріт… Довго ніс велетень того важкого дуба, а тоді втомився та й каже: [47]

— Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба!

Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче і він ніс, і каже:

— Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти.

Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня. От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки–но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:

— Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?

— Це я стрибнув через дерево, — одказує кравчик, — бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.

Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху.

Тоді велетень каже:

— Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру.

І пішли.

Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.

Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав тут і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.

Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень [48] та як гепне по ліжку, аж проламав його. «Тепер уже, — подумав він, — я випустив юшку з цього стрибунця».

Рано–вранці зібралися велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.

А кравчик помандрував собі далі.

Ішов він, ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.

А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».

— Диви, — казали вони, — який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.

Вони побігли до короля та й кажуть:

— Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.

Король зрадів.

— А й справді, — каже, — покличте його сюди.

Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.

Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:

— Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.

Пішли вони гуртом до короля.

— Ми не хочемо служити разом з ним, — сказали вони. — Він нас переб'є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.

Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому. [49]

Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.

Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже: