Слава ЗСУ!

— В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможеш цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і півкоролівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.

— Гаразд, — погодився кравчик. — Я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.

Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:

— Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями.

Метнувся він до лісу і роззирається довкола. Коли бачить — два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.

Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.

А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:

— Ти чого б'єшся?

— Приснилося тобі, чи що? Я не б'юся. Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.

— Це ж що таке? — гукнув другий. — Чого б'єшся камінцями? [50]

— Я не б'юся, — сонно промовив перший. Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк–так поснули.

А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.

— Це вже занадто! — скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювати один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.

Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:

— Діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.

— А вас часом не поранено? — злякано спитали вершники.

— Все гаразд, — відповів кравчик, — і волосинка не впала з голови.

Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись. Аж там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.

Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.

— Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства, — сказав кравчику, — спіймай у моїх лісах звіра–однорожця, він завдає нам великої шкоди.

— Гаразд, — відповів кравчик. — Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір–однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!

Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов У ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі. [51]

Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.

— Стривай, стривай, — мовив кравчик, — хто спішить, той людей смішить.

Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.

— От тепер ти в моїх руках, — сказав кравчик. Вийшов кравчик із–за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привіз до короля.

Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.

— Спіймай, — каже, — ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і півкоролівства.

— Залюбки спіймаю, — пообіцяв кравчик. — Це ж дитяча забавка.

На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.

Не довго й ходив кравчик по лісу, аж бачить — розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. Дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.

Отак лютий звір і впіймався.

Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.

Тепер уже король хоч–не–хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та півкоролівства. [52]

Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.

Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:

— Хлопче, а поший–но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.

Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.

Батько заспокоїв її, а тоді каже: