Слава ЗСУ!

— Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги зв'яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.

Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.

— Хай спробують, — мовив кравчик. Увечері ліг він спочивати.

Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:

— Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином! Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра–однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюся і тих, що стоять під дверима!

Як почули слуги, то від страху їм аж у п'ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.

Отак і лишився кравчик на все життя королем.

КОРОЛЬ ДРОЗДОБОРОД

У одного короля була дочка, і така красуня, що й не сказати, але ж горда та пишна: жоден жених їй не подобався. Хоч би хто посватався — вона його відпровадить та ще й поглузує.

Якось улаштував король великий бенкет і запросив на нього і зблизька, і здалека чоловіків, які б хотіли одружитися. Вони всі вишикувалися в один ряд за своїм званням: спершу королі, потім герцоги, князі, графи, барони і, нарешті, звичайні дворяни.

Повели королівну вздовж того ряду, щоб вибрала жениха, але жоден із них їй не сподобався, в кожного вона знайшла якийсь ґандж.

Один був затовстий, і вона сказала:

— Барило з вином! Другий зависокий:

— Довгий до неба, а дурний, мабуть, як не треба!

Третій замалий:

— Короткий, гладкий, не потрібен такий. Четвертий надто білолиций:

— Блідий, як смерть. П'ятий дуже червонощокий:

— Печений рак.

Шостий не зовсім рівно стояв:

— Сире поліно, хай за грубкою підсохне. [54]

І ось так кожного вона зуміла висміяти, а надто дошкулила одному доброму королю, що стояв у ряду перший і мав трохи криву бороду.

— Ха–ха, — реготала вона, — в нього борода, наче дзьоб у дрозда!

І відтоді прозвали його Дроздобородом.

Але старий король, побачивши, що дочка тільки глузує з людей і гребує всіма женихами, які заради неї тут зібралися, страшенно розгнівався і заприсягся, що віддасть її заміж за першого жебрака, котрий підійде до дверей палацу.

А через кілька днів під вікном зупинився мандрівний співець і заспівав пісню, сподіваючись дістати хоч невелику милостиню.

Король же почув ту пісню і сказав:

— Покличте сюди співця!

Увійшов чоловік у брудній подертій одежі, заспівав перед королем та його донькою, а докінчивши пісню, попрохав, щоб дали йому з ласки своєї милостиню.

Король відказав:

— Твій спів так мені сподобався, що я тобі віддам свою доньку за дружину. .

Королівна злякалась, але король суворо промовив:

— Я заприсягся, що віддам тебе за першого жебрака, і не відступлюся від своєї присяги.

І ніякі благання їй не допомогли: покликали священика, і королівну примусом негайно звінчали зі співцем.

Тоді король сказав:

— Не годиться, щоб жебракова жінка залишилася далі в моєму палаці. Забирайся зі своїм чоловіком геть звідсіль.

Жебрак узяв її за руку й повів, і вона мусила пішечки йти за ним. [55]

Ось прийшли вони до великого, темного лісу; вона й питає:

— Чий це ліс, чия земля?

— Дроздоборода–короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.

— Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за Дроздоборода?

— Мені зовсім не до вподоби, — мовив нарешті співець, — що ти так жалкуєш, чом не вийшла за іншого. Хіба я такий уже поганий для тебе?

Нарешті вони прийшли до маленької–малесенької хижки, і королівна запитала:

— Ой лишенько! Ой ненько! Чия ця хатка така маленька?

Співець відповів:

— А це ж моя й твоя хатина, в ній ми житимемо з тобою.

Королівна мусила нахилитися, щоб увійти в низенькі двері.

— А де слуги? — запитала вона.

— Які слуги? — здивувався жебрак. — Ти мусиш сама робити все, що треба. Розпали в печі, постав воду та звари їсти.

Але королівна не вміла ні в печі розпалити, ні їсти зварити, і жебрак мусив сам докласти рук, хоч і в нього не дуже виходило.

З'ївши нужденну вечерю, обоє полягали спати.

Назавтра жебрак збудив її ще вдосвіта, щоб поралася в хаті.

Так бідували вони кілька днів, поки поїли всі припаси. Тоді чоловік і каже:

— Жінко, довше так не можна, щоб ми тільки їли і нічого не заробляли. Берися плести кошики. [56]

Пішов нарізав лози, приніс додому, і дружина почала плести, але цупка лоза подряпала їй ніжні руки до крові.