Слава ЗСУ!

Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався — і справді якийсь приглушений голос благає:

— Випусти мене, випусти мене!

Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з–під землі. Тоді він гукнув:

— Де ж ти? Голос відповів:

— Отут, між корінням дуба. Випусти мене, випусти! [75]

Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору–вниз.

— Випусти мене, випусти, — знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку. Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець.

— А знаєш, — крикнув велетень моторошним голосом, — яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив?

— Ні, звідкіль же мені знати, — відповів безстрашно хлопець.

— Ну, то я тобі скажу, — проревів велетень, — я скручу тобі в'язи!

— Якби ти мені сказав це раніше, — мовив хлопець, — то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден.

— Ет, ще я тебе питатиму! — зареготав велетень. — Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці? Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в'язи.

— Стривай, — відповів хлопець, — не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух. Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Велетень відповів бундючно:

— Це мені заіграшки, — згорбився, зіщулився [76] і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала. Отак дух пошився в дурні.

Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив:

— Ох, випусти мене, випусти мене!

— Ні, — відповів хлопець, — як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу.

— Якщо ти мене випустиш, — скрикнув дух, — я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить.

— Ні, — сказав хлопець, — ти мене обдуриш, як і першого разу.

— Ти прогадаєш своє щастя, — сказав дух. — Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе.

Хлопець подумав: «А що, як ризикнути? Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого».

Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем.

— Ось тобі твоя нагорода, — і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир.

— Як потреш одним краєм будь–яку рану, — пояснив дух, — то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо — все це обернеться в срібло.

— Треба спершу випробувати, — сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася — рана загоїлась. [77]

— Ну, все правда, — сказав він до велетня, — тепер можемо попрощатись.

Дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок — і вернувся до батька.

— І де це ти вештаєшся? — сказав той. — А про роботу вже й забув? Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук.

— Не сердьтеся, тату, я своє надолужу.

— Аякже, надолужиш, — буркнув сердито батько, — нікуди це не годиться.

— Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить. — Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося.

— Ой, тату, гляньте–но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась.

Батько злякався і забідкався:

— Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль? Ось яка користь із твоєї роботи!

— Не сердьтесь, — відповів син, — за сокиру я сам заплачу.

— Чим же ти заплатиш, дурню, — сказав батько. — В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш.

Та через хвильку син сказав:

— Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому.

— Аякже, — відповів батько, — гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому.

— Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом. [78]

Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому. А дорогою старий сказав синові: