Слава ЗСУ!

Баба Надя говорила з Аллочкою, як з дорослою. І Аллочці подобалося це.

Вони підійшли до скромного рябенького пам'ятника з так званої «крошки» — цементу з уламками мармуру.

Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерла

овальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам'ятнику, нахилилася й поцілувала його.

Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї. А баба Надя вдячно обняла й пригорнула Аллочку.

Батькам брехати не довелося.

Баба Надя сама розказала їм про все наступного дня.

Тобі батьки поставились до цього спокійно. їм просто було ніколи.

Тато готувався до якихось відповідальних республіканських змагань. У мами починалася літня екзаменаційна сесія.

Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об'їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили Радянський парк, отой, де Маріїнський палац, пам'ятники Ватутіну, арсеналь- цям... Бо там було «Малятко» — дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне — з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленьких вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиніст у паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав — його, мабуть, забували змащувати. Він робив Йевелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним навісом, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.

Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик,— дорослим їздити не дозволялось.

Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:

— Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!..— і молитовно складала руки.

Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.

А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.

Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого — ні в тата, ні в мами...

І саме отаку — на пероні дитячої залізниці у затінку дерев із схиленою набік головою — Аллочка запам'ятала бабу Надю.

Якось під час Аллоччиних іменин (коЛ"и їй виповнилося п'ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:

А кого ж ти найдужче любиш?

І Аллочка щиро призналася:

Бабу Надю.

Гостя, що сподівалася почути «маму» або «тата», спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі — удала, що не дочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так, що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.

Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:

Прекрасно! Потрясаюче! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!..— обернувшися до тата, він пробасив: — Твоє щастя, що та глуха не чує... Але висновки зробити треба! — і він керівним жестом підніс палець догори...

А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.

Аллочка добре пам'ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть злякалася.

Що таке? Що з тобою? Тобі погано?

Ні-ні... нічого...— ледь чутно шепотіла баба Надя білими губами.

Та не бійся! Я тебе не залишу! Ніколи! Ти моя! Моя! — Аллочка обхопила бабу Надю обома руками і уткнулася обличчям у її м'який теплий бік.

Одеську бабусю звали Зоя Петрівна. Вона була маленька, кругленька, з білим фарбованим волоссям і курила довгі цигарки. Вона не любила мандрувати, зате любила дивитися телевізор. І весь час говорила про Одесу — яка Одеса прекрасна, яке там море, яка оперета, яка знаменита вулиця Дерібасівська, який базар Привоз, а головне, які гарні люди — веселі, дотепні, товариські: одним словом «одесити» — цим усе сказано. Видно, вона дуже скучала за Одесою — вона прожила там усе життя.