Слава ЗСУ!

Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.

Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв'язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.

В яслах вона часто хворіла.

Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.

Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов'язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! — не раз говорили і тато, і особливо мама.

Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та категорично відмовилася.

Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! — казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.

Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м'які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам'ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б'ється в баби Наді серце.

І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо — «Манон». Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.

І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою «Н» — з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван з високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трильяж — туалетний столик з потрійним дзеркалом.

Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.

Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.

Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.

Ой! Це ти?! Ти теж була піонеркою?.. Ой, як цікаво!..

Аякже!.. Будьте певні!.. «Здравствуй, милая картошка, тош- ка, тошка... пионеров идеал...» — наспівувала баба Надя, і Аллочка дзвінко реготала.

Але особливих почуттів фотографії дитинства у баби Наді чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована з своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:

Оце ми в Сочі... А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі... А це в Лівадійському палаці. Біля лева... Бачиш, там такі леви на сходах... Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили... Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи... Ми любили мандрувати... подорожувати...— вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.

Вона дуже любила свого чоловіка.

Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять з половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:

Рибко моя! Просто не знаю, що й робити... Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день... А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть... Просто не знаю...

Так давай з'їздимо! — не задумуючись, вигукнула Аллочка.— Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.

Ні. Твої батьки будуть незадоволені... Кладовище — це таке місце...

А ми їм нічого не скажемо,— закліпала очима Аллочка.

Так не можна. Обманювати батьків — це...

А ми їх не будемо обманювати,— лукаво усміхнулася Аллочка.— Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то... ми не будемо обманювати.

Лялечко моя! — розчулилася баба Надя.— Ну! Хай! Візьму гріх на душу.

Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.

Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем,— тихо говорила баба Надя.— Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні... Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він... Тоді ти будеш щаслива...