Слава ЗСУ!

Коли людина знаходить мотиви, причину якихось незбагненних, нез'ясовних до того явищ,— їй одразу робиться легше.

Аллочці стало жаль Любу. Врешті Люба непогана ж дівчинка. Добра і щира. Гришка Гонобобель ще в третьому класі розказував якось про хворобу — клептоманію, коли людина просто не може не красти.

А що як Люба хвора?

Що робити?

Як їй допомогти?..

Головне, спершу треба її заспокоїти.

Наступного дня у школі Аллочка підійшла до Люби і скоромовкою прошепотіла їй на вухо:

Ти не бійся, я нікому не скажу. Клянусь.

Люба почервоніла і смикнула плечем. Але нічого не сказала, мовчки одвернулася.

«Бідна... Переживає...— подумала Аллочка.— Авжеж... Хто б не переживав на її місці...»

Тепер Аллочку вже зовсім не бентежило недоброзичливе Любине ставлення.

Одного дня вранці мама розбудила Аллочку раніше, ніж звичайно. Аллочка одразу помітила, що мама якась незвичайно збуджена, заклопотана.

Вставай, доню! Вставай, рибонько! Сьогодні ти в школу не підеш. Я домовилась з Глафірою Павлівною... Ти полетиш з бабою Зоєю на кілька днів до Одеси.

Для чого?.. Щось трапилося? — здивувалася Аллочка.

Нічого не трапилося. Просто бабі Зої треба терміново до Одеси, їй чогось не переводять пенсію. Треба з'ясувати у соцзабезі. А я боюсь її одну відпускати. Ти ж знаєш, вона стала така забудькувата, неуважна...

Баба Зоя вже була одягнена і посеред кімнати вже стояла готова валіза. Виявилося, літак відлітає через дві години, а квитків ще не було.

Правда для тата Граціанського проблеми з квитками не існувало.

Він часто виряджав спортсменів у всі кінці Радянського Союзу, а то й за кордон, і в Аерофлоті в нього були «залізні», як він сам казав, контакти.

Все відбулося у прискореному темпі — швидкий сніданок, машина, аеропорт, літак... І через якихось три з половиною години Аллочка була в Одесі. І хоча в Одесі вона вже бувала, але завжди влітку на канікулах, і ця несподівана поїздка серед навчального року виявилася дуже цікавою. Аллочка взагалі любила мандрувати. Баба Надя змалку привчила її до цього. А мандрувати в той час, як усі ходять до школи,— погодьтеся, в цьому є щось хвилююче.

Свої справи у соцзабезі баба Зоя влаштувала дуже швидко, за якихось півгодини. І весь час була з Аллочкою. Вони їздили в Аркадію, на Великий Фонтан, на шістнадцяту станцію, ходили по безлюдних опустілих пляжах, каталися на катері. Був жовтень, але дні стояли безхмарні, сонячні, і вітер з моря приносив солоні бризки хвиль і йодистий запах водоростей. Аллочка любила море в Одесі. Навіть більше, ніж -у Криму, де вона була якось влітку з батьками на спортивній базі в Алушті.

А на другий день увечері Аллочка вперше у житті була, як доросла, у театрі оперети. Та ще в якому. У знаменитому, одеському!.. І сиділа у ложі освітлювачів над сценою, куди посадив їх, порушуючи правила, знайомий бабі Зої адміністратор, з яким вона весь антракт курила і реготала у маленькому кабінетику, обклеєному яскравими афішами. Взагалі у той вечір баба Зоя могла спокійно сама виступати на сцені разом з примадоннами — така вона була чарівна і ефектна, як сказав адміністратор, у своєму панбархатному платті і модній зачісці «каскад» — «ой, не дивіться на мене, бо ще трохи, і я вас випущу на сцену у другому акті...»

І тоді ж, у другому акті, під музику Штрауса Аллочка раптом відчула приплив ніжності до баби Зої і прошепотіла їй:

Все-таки я тебе дуже люблю. Спасибі, що ти привела мене сюди...

Розчулена баба Зоя рвучко пригорнула її до себе — вона вперше почула від Аллочки такі слова.

Три дні промайнули швидко й непомітно.

Вони повернулися літаком у неділю. В аеропорту їх зустрічали і тато і мама. Аллочка була весела і, захлинаючись, розповідала про свої одеські враження.

І лише після обіду мама обняла Аллочку за плечі і, винувато стишивши голос, сказала:

Ти тільки не хвилюйся, доню... Я мушу сказати тобі сумну звістку. Померла баба Надя. Вчора її поховали...

Аллочка так розгубилася, що зразу навіть не заплакала. Кілька секунд вона мовчала. Потім підвела на маму широко розкриті очі:

Так значить... ви... спеціально?..

Мама одвела погляд:

Ти така вразлива, Аллочко!.. Ми боялись... Ми думали... Ми хотіли...

Як ви могли?!..— і тільки тепер вона заплакала — вголос, ридма, здригаючись усім тілом.

Вони заспокоювали її усі втрьох — мама, тато, баба Зоя.

Вона перестала нарешті плакати і зібралася надвір.

Куди ти?! — злякалася мама.