Слава ЗСУ!

Тато був веселий добрий чоловік, але маму це не влаштовувало. Тіна пам'ятала, як мама, не соромлячись її, Тіниної, присутності, істерично кричала на тата:

Паяц!.. Остогидли мені твої дешеві жарти!.. Я на них собі нової сукні не куплю. Не вмієш заробити, як інженер, іди в різники. Нікчема! Невдаха!

Тато мовчки винувато усміхався і раз у раз поправляв на переніссі вказівним пальцем окуляри, які весь час чогось сповзали.

Тіна не витримувала і теж починала кричати на маму:

Не чіпай! Не чіпай! Це мій тато! — і тупотіла ногами.

Ну й цілуйся, цілуйся з своїм татусем! — кричала мама.— А я не хочу!

Тіна ніколи тепер не згадувала маму. Наче її й не було зовсім.

Так склалося, що Івасика й Тіну Глафіра Павлівна першого ж дня у першому класі посадила за одну парту.

І коли були батьківські збори, на яких обирали батьківський комітет, Тінин тато Микола Іванович та Івасикова мама Лідія Петрівна теж сиділи за однією партою (Глафіра Павлівна садовила батьків на тих місцях, де сиділи їхні діти).

І Миколу Івановича, і Лідію Петрівну обрали у батьківський комітет.

Глафіра Павлівна була ними дуже задоволена. З усього батьківського комітету Микола Іванович і Лідія Петрівна працювали найбільше і найактивніше.

Лідія Петрівна влаштувала у класі аптечку (вона була медсестрою). А Микола Іванович змайстрував для аптечки у кутку дуже симпатичну навісну шафку з скляними дверцятами.

Коли Микола Іванович майстрував, то просив Івасика допомогти. Івасик подавав інструменти, цвяшки, тримав рейочки. І навіть два цвяшки забив сам. Правда, перший зігнувся. Але Микола Іванович випрямив його, весело примовляючи:

Ич, що надумав! Згинається!.. По капелюшку його за це, по капелюшку!..

Тіна стояла поруч і усміхненими очима закохано дивилася на тата.

Спершу Івасикові сподобалася і сама Тіна і її тато — особливо тато. І стосунки між ними сподобалися — жартівливі, веселі стосунки.

Ану, Христя, розгортай-но щоденника! Що там у тебе сьогодні вскочило? — казав тато, приходячи забирати її з «прод- льонки».

Будь ласка, товаришу тато! За гачечки п'ятірочка зачепилася. А з паличками гірше, кривенькі вийшли, більше трієчки не потягли,— кумедно бідкалася Тіна.

Ай-ай-яй!.. Оголошую вам своє батьківське «фе»! Наказую — палички вирівняти, трієчку виправити!

Єсть! — вона кидалася татові на шию і цілувала його. У душі в Івасика ворушилася заздрість.

Якось вони пішли всім класом до оперного театру, на балет «Лісова пісня». І сиділи поряд — Тіна з татом, Івасик з мамою. І радісно було Івасикові.

А перед Жовтневими святами вони пішли в кіно, вже без класу, просто вчотирьох — Івасик з мамою і Тіна з татом. І потім ще двічі ходили... І нічого в цьому не було дивного, все нормально.

Але як<)сь перед Новим роком на перерві Івасик почув, як Соня Боборика (вона й тут опинилася з ним в одному класі) сказала у гурті учнів:

А її тато залицяється до його мами...

Ги-ги! — гигикнув Гришка Гонобобель.

Івасика мов окропом ошпарило.

Соня Боборика ще щось сказала, але він уже не добрав, бо швидко пройшов повз них, удаючи, наче не почув.

Івасик і сам помічав, що мама останнім часом стала більше чепуритися, стежити за собою. І настрій у неї був веселіший —

вона часто навіть наспівувала, чого раніше ніколи не робила. Але Івасик тільки радів з цього.

Аж виявляється...

На уроці він ні з того ні з сього раптом штовхнув ліктем Тіну:

Посунься!.. Розсілася...

Вона здивовано глянула на нього. Але нічого не сказала, посунулася...

І так стало гірко Івасикові, що й словами не висловити...

Після «продльонки» їх прийшли забирати разом і його мама, І Тінин тато.

Вони стояли у вестибюлі поряд. Він розповідав їй щось веселеньке, видно, жартував, а вона сміялася, та так охоче, так дзвінко, так радісно, як не сміялася ніколи раніше.

Івасик раптом відчув, що маму в нього забирають. Що вона не належить більше нероздільно йому й тільки йому, як це було завжди. Що вона, коли отак сміється, майже чужа йому.

Тінин тато перехопив його ворожий погляд спідлоба і широко розкрив очі:

Овва! Що сталося? Чи не побилися ви з Христею? Товариші!

Ні-ні, таточку! Все гаразд,— поспішила сказати Тіна.

По дорозі додому Івасик мовчав.

І тільки дома раптом вигукнув одчайдушно:

Нащо він тобі?! Нащо вони нам?! — і гірко заплакав.

Мама розгублено застигла, потім рвучко обняла його:

Ну, заспокойся, заспокойся, синку! Що ти! Що ти!.. Ніхто, ніхто мені, крім тебе, не потрібен... Ніхто!