Слава ЗСУ!

Лише коли він перестав плакати, вона тихо сказала:

Я чогось думала, що вони тобі подобаються... Мені так здавалося... А якщо ні, то, звичайно...

Він нічого не відповів.

На другий день, коли батьки прийшли забирати їх після «прод- льонки», Микола Іванович і Лідія Петрівна стояли вже в різних кутках вестибюля. Наче незнайомі. Тінин тато раз у раз поправляв пальцем окуляри на переніссі і ніяково усміхався. Ніяких жартів, ніяких дотепів. Івасикова мама дивилася втомлено і байдужо.

Настав Новий рік, а потім канікули.

Івасик зовсім заспокоївся.

Тільки помітив, що мама перестала чепуритися й наспівувати.

Одного разу наприкінці канікул пізно увечері мама підійшла до вікна і раптом з відчаєм махнула рукою, різко обернулася до Івасика. Не знати чому, Івасик удав, наче не помітив нічого. Але по хвильці підійшов до вікна і глянув на вулицю. На тому боці під деревом напроти їхнього будинку хтось стояв. Був мороз, хурделиця, поодинокі перехожі поспішали, намагаючись швидше схсн ватися в будинок чи тролейбус. А цей стояв, тупцяючи на одному місці, і щулився від холоду. Потім враз смикнувся і сховався за дерево.

Івасикові постать видалась якась знайома. Але розібрати було важко — далекувато, темнота й хурделить.

Мама вже постелила постіль і гукнула його спати... І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.

Через два дні канікули закінчилися.

Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.

Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.

її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:

Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?

Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:

Та ні, нічого! Все нормально.

І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?», вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:

Тато захворів... Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів... А в лікарню не хоче... Через мене.— І підборіддя в неї затремтіло.

У Івасика стислося серце.

Ну, не переживай... Видужає... У мене теж було колись запалення легенів... крупозне... Я ще зовсім малий був... Мама мене цілі ночі отак на руках носила... Щоб не було набряку легенів... І — як бачиш... Видужає... Не хвилюйся... А хто з ним зараз?

Сусідка... Це вона наполягла, щоб я в школу пішла... Я не хотіла...— в очах у дівчинки були сльози.

На «продльонку» Тіна не залишилася.

Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:

А Тінин тато захворів... Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів... А в лікарню не хоче... Через Тіну...

Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:

Але ж він видужає... Правда ж?.. Я ж видужав.

Всю дорогу додому вони мовчали.

Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:

Івасику, синку, я... я мушу провідати Миколу Івановича... Я ж медсестра... Може, я там потрібна... Запалення легенів — це не жарти...

Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:

Авжеж... Треба провідати... Тільки... візьми й мене з собою..,

Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім

узяла шприц у блискучій металевій коробочці, якісь ампули, і вони пішли.

Двері їм відчинила заплакана Тіна.

Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний.

Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?..

Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.

Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він вперто Хитав головою, заперечуючи.

Що? Що з ним? — прямо з порога спитала Лідія Петрівна.

Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Через кожні чотири години. І банки, і взагалі догляд... А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх... Скажіть хоч ви йому...

Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримала його однією рукою за чоло, другою — за пульс. А він винувато щось шепотів.

Не хвилюйтесь,— обернулася Івасикова мама до лікаря.— Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю...

Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.