Слава ЗСУ!

Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни... Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, звичайно, тато. А малювала, звичайно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні, кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти... І ще—майже на кожному малюнку було сонце — жовте, яскраве, променисте.

Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом...

Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.

Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.

Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:

Не переживай, Христя... Раз мама тут, все буде нормально.

І усміхнувся.

Він вперше назвав її Христя, як називав її тільки тато, і сказав не «моя мама», а просто «мама».

Тіна усміхнулася йому крізь сльози.

...У другому класі в них вже було одне прізвище — Яременки: Тіна та Івасик Яременки.

Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Брборика і Люська Зарічняк — теревенити. Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:

Це моя сестра. Моя мама — її мама. А її тато — мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.

Учні потроху звикли.

У четвертому «А» це тепер чи не найщасливіша, найвеселіша,

найдружніша сім'я — сім'я Яременків: тато, мама, брат і сестра.

* * *

Ну то що? Підійдемо до Івасика? — спитала Шурочка.

Не треба,—сказала Тіна.— Якби це зробив він, я знала б. Від мене він би не став приховувати.

То чого ж було говорити? — знизала плечима Наталі.— Ох, ці сестрички!..

Слухайте, а... а може... ви тільки не смійтеся...— Тая Тара- нюк почервоніла.— Але в житті якраз буває так, що героєм виявляється той, на кого найменше думали.

Кого ти маєш на увазі? — примружилась Шурочка.

Валю... Тараненка...

Тараненка?! Валю?! — Шурочка зробила великі очі.

Уявіть собі! — значущо кивнула Тая.— У житті саме так і буває.

Взагалі-то... хто його зна...— майже погодилася Наталі.— В усякому разі, у детективах точно... У Агати Крісті, наприклад, або Сіменона... Я читала... в оригіналі...

Як це не прикро, але Валя Тараненко був боягуз.

З самісінького дитинства.

І в дитсадку його всі кривдили, товкли, а він не міг дати здачі. І в перших класах теж.

Ну що то, люди добрі, за такий закон дивовижний — небоягу- зів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен і ліктем штовхне, і на ногу наступить, ще й облає при цьому — чого крутишся, мовляв, під ногами. Біда та й годі!

До речі, Валя не був такий вже немічний, слабосилий. Міг би, здається, постояти за себе. Та не піднімалася в нього на інших рука, не наважувався. Боявся. Одійде, ковтне образу, поплаче тихцем — «і вся ігра», як каже семикласник Вася Лоб.

Скільки разів вирішував Валя, казав собі: «Ну, все! З завтрашнього дня перестаю боятися. Все!»

Та наставало завтра, і хлопці стрибали з височенького шкільного ґанку. А Валя підходив до краю, зазирав униз, у животі в нього тенькало, хололо, і він рачкував назад. Або натискали хлопці кнопки, набираючи код якоїсь квартири (віднедавна на багатьох київських будинках встановили автоматичні замки до вхідних дверей). Відгукнеться у динаміку тріскучий голос: «Така-то квартира слухає». Хлопці у мікрофон: «Здрастуйте, я ваша тьотя!» — і ходу, регочучи. Герої!.. А Валя вже й одважиться, кнопки натисне, та тільки голос почує, тремтить увесь і, слова не сказавши, щодуху тікає.

Ну що ти скажеш!

Важко жити боягузові у цьому складному світі, де на кожному кроці підстерігає тебе щось несподіване й небезпечне.

Особливо отруювала життя хлопцю одна людина. Кирпата, щербата, з відстовбурченими вухами. Вчилася ця людина в іншій школі, але жила у прохідному дворі, через який Валя ходив у магазин. Це був хлопчик одного з Валею віку і такий самий на зріст, може, навіть на сантиметр нижчий.

Але нікого Валя так не боявся, як його.

Валя не знав його імені і називав його Фрукт. Колись він чув, як у черзі один дядечко сказав обурено про іншого, що ліз без черги: «Ну, фрукт! Я ще такого не бачив».