Слава ЗСУ!

І рукавички боксерські він носить для хоробрості!

І так Валі стало радісно й весело від того відкриття, що він аж реготнув уголос.

То чого ж він тут ховається у кущах? Чого?

От коли пройти треба гоголем повз ворога свого осоромленого!.. На очах прекрасної Майї Юхимець і Маринки Зозулі.

Валя вихопився з кущів і швидким бодьорим кроком з презирливою усмішкою поспішив через двір.

Побачивши, як Валя рішуче наближається, чорнявий раптом завмер, пильно глянув на нього, потім перевів погляд на Фрукта* потім знову на Валю. В очах його майнув переляк.

І коли Валя підійшов зовсім близько, чорнявий криво усміхнувся.

— Та нате вам ваші рукавички! Дуже вони мені потрібні! — він кинув уже одібрані у Фрукта рукавички на землю і, насвистуючи, швидко пішов геть.

Валя аж спинився від несподіванки.

Фрукт схилився, піднімаючи рукавички. Потім випростався, глянув мигцем на Валю, одвернувся убік, тихо пролепетав: «Спасибі!» — і шмигонув у під'їзд.

І тільки тоді Валя остаточно збагнув, що сталося.

Його, боягуза, злякався чорнявий чужак-заброда, що одбирав боксерські рукавички у Фрукта! У Фрукта, якого Валя так боявся. І Фрукт йому, Валі, сказав: «Спасибі». За порятунок.

Та ще ж... це...

Валя зиркнув на балкон. На балконі не було нікого.

Невже не бачили? Невже раніше пішли з балкона і нічого не бачили?!. От же...

І все одно радість, ні з чим не зрівнянна радість охопила Валю.

...Звичайно, не думайте, люди добрі, що Валя одразу, в одну мить став одчайдушним сміливцем. Так не буває.

Але якщо боягуз вперше подолав свій страх, відчув, що він на щось, може, здатний і спромігся на якийсь бодай незначний вчинок — не такий він уже й боягуз.

Наступного дня Валя йшов до школи веселий і радісний. Не було в його душі колишнього страху. І усміхався він упевнено, як ніколи.

Гришка Гонобобель, який завжди, коли Валя проходив, жартома замахувався на нього, а потім повільно опускав руку, усміхаючись: «Не бійсь! Дядя жартує!» — на цей раз лише ковзнув по ньому поглядом і не замахнувся.

Майя Юхимець і Маринка Зозуля вже сиділи за партою і про щось, як завжди, шепотілись.

Побачивши Валю, вони лукаво усміхнулися. І в поглядах їхніх було щось нове.

«Може, все-таки вони бачили?..» — радісно тьохнуло Валине серце.

Ех, як же ж гарно бути небоягузом!..

* * *

Валя повільна звів очі на Шурочку:

Але ви ж певні, ви ж знаєте, що це не я...

Нічого ми не певні, нічого ми не знаємо,— щиро сказала Шурочка.— Якби знали, не питали б.., У тому-то й справа, що не знаємо...

Коли вони одійшли од Валі, Тіна, зітхнувши, сказала:

Даремно ми його образили... Він вирішив, що ми кепкуємо, насміхаємося... А він не такий поганий хлопець,— Тіна докірливо зирнула на Таю.— Теж іще!.. «У житті так буває»... Агата Крісті!..

Ну, я ж думала... Я не хотіла,— почервоніла Тая.

Ну, гаразд, дівчатка, не сваріться,— сказала Шурочка.— Взагалі-то, щоб знайти сумку з такими грошима і не оддати зразу комусь із дорослих, самому понести в міліцію, та ще й не просто, а подзвонити і потім втекти — треба мати характер...

Звичайно! — підтвердила Тіна.

Авжеж! — кивнула Тая.

Ну, тоді це—Дениско! — сказала Наталі.

Дениско Чорногуз хлопчик пещений, вихований. Завжди в чистенькій гарній сорочечці, у випрасуваному костюмчику. І зачіска завжди акуратненька — бабуся двічі на місяць водить його у перукарню. Битися він не любив, ніколи не бився, до всіх завжди був

люб'язний, ввічливий — і до хлопців і до дівчаток. Ніколи не гасав войовничо подвір'ям з іграшковим автоматом, галасуючи одчайдушно: «Тра-та-та-та-та!» Не вигукував страшним голосом: «Падай! Ти вбитий!» Гарний спокійний хлопчик.

І тому всі у четвертому «А» дуже здивувалися, коли дізналися, що Дениско всерйоз збирається стати десантником. Кадровим військовим.

Адже ще зовсім недавно у першому, другому класі він висловлював інші бажання. У першому класі він хотів бути директором школи. Як Вадим Григорович. Хоча не можна сказати, що це така вже мирна професія.

У другому — науковцем-лінгвістом. Як його тато Вячеслав Іванович. Навіть англійську мову почав вивчати додатково. Понад шкільну програму. З учителькою-репетитором.

І раптом...

Про це у четвертому «А», до речі, ніхто не знав.

Раптом повернувся з армії Денисків сусіда, що живе з ними на одній площадці, Валера Соколенко.

Дениско давно, ще до армії, дружив з ним. £оли Дениско пішов у перший клас, Валера закінчував десятий. У Дениска був перший дзвінок, у Валери — останній.