Слава ЗСУ!

Валера часто катав його на велосипеді. Садовив на раму, і вони їхали на схили, потім по Петрівській алеї, повз Аскольдову могилу до пам'ятника Невідомому солдатові. Дениско дуже любив ці подорожі. Валера припасував до рами спеціальну подушечку, щоб Денискові було м'яко і зручно. Він тримався руками за кермо і удавав, наче то він веде велосипед.

І в листах, які писав Валера з армії батькам, він завжди передавав Денискові привіти.

Один раз він приїздив у відпустку на кілька днів. То була нагорода за відмінну службу. У хвацькому береті, у спеціальній сорочці з відкладним коміром, з-під якого виднілася тільняшка з голубими, світлішими, ніж у моряків, смугами, Валера виглядав так браво, по-молодечому, що Дениско очей від нього не міг одвести.

І коли в один з днів Валера на годину взяв його з собою у місто, Дениско був щасливий. Валера служив у десантних військах. Нічого більш геройського Дениско навіть уявити собі не міг. Те, що розповідав Валера про службу, скидалося на захоплюючий кінофільм. Стрибки з парашутом, долання водних рубежів, мар- ші-кидки на десятки кілометрів, бої з переважаючими силами супротивника...

— Десантник мусить уміти все,— говорив Валера.— Це воїн- універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер... Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник.

Якщо треба — керуватиме торпедним катером, якщо треба — поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів... І разом з тим десантник — добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді...

' Дениско слухав і дивився на Валеру закоханими очима... Але часу було дуже мало, Валера тоді зміг подарувати Денискові лише одну годину.

І от нарешті Валера відслужив і повернувся додому.

Життя Денискове одразу ж змінилося. З першого ж дня.

сьомій ранку Валера дзвонив у Денискову квартиру:

Солдат ДенискоІ Підйом! На зарядку виходь!

Дениско з Валерою бігли у двір робити зарядку, а тоді «водні процедури» — милися до пояса холодною водою. Денисків тато у цей час завжди ще спав, тому що ночами писав докторську дисертацію.

Потім Дениско, поснідавши, біг до школи, а Валера на роботу — він уже працював шофером таксі і заодно вчився на вечірньому в політехнікумі.

Якось у неділю вони поїхали кататися на велосипедах. Дениско вже мав свого «Орленка» і їздив, як скажений (так казала мама).

Виряджаючи Дениска з Валерою, та ж таки мама стурбовано наставляла:

Ви ж дивіться обережно! Такий рух! Дениско! Валера!

Валера зробив заспокійливий рух:

Тьотя Галя! Тримайте себе в руках. У ввіреному мені підрозділі все буде в порядку!

І вони поїхали. Валера попереду, Дениско за ним.

Як і колись, вони поїхали туди, на схили, де Петрівська алея.

Був ранок, і на схилах ще було безлюдно.

Жовтень на дніпровських схилах особливо гарний: у які тільки відтінки кольорів — од багряного до жовтогарячого — розфарбовує він дерева... А опале листя як пахне!

Вони їхали мовчки, зачаровані красою осені. Зненацька попереду у кущах зчинився якийсь підозрілий шарварок. Валера загальмував. Дениско теж.

Троє пожмаканих «з похмілля» здорованів оточили худенького юнака і говорили щось погрозливе. Юнак намагався вирватися, але вони його не пускали.

Валера зліз з велосипеда, поклав його на землю. Обернувся до Дениска:

Ти близько не підходь! Чуєш?!

а сам швидко пішов до кущів. Ще здаля гукнув:

Гей] У чім справа?

Один із здорованів, патлатий, зарослий щетиною, визвірився на нього.

Ану хиляй звідси! Ну!

Що таке? — продовжуючи наближатися, спитав Валера у юнака.

Та от... Гроші вимагають...— тихо пробурмотів юнак.

Патлатий, опустивши голову і напруживши бичачу шию, грізно посунув назустріч Валері:

Ну ти! По землі розмажу!

Врубай йому!

Чого дивишся! — докинули ззаду ті двоє.

Патлатий розмахнувся і...

Все сталося так блискавично, що Дениско навіть не встежив, як саме діяв Валера. Бачив тільки, що Валера перехопив руку патлатого, присів, крутнувся, швиргонув його через себе, і патлатий, скрикнувши від болю, полетів у кущі. А Валера вже кинувся на тих двох. І вже другий, збитий з ніг блискавичним прийомом, покотився по схилу. Третій не став чекати своєї черги, а сам стрибонув у кущі і зник.

Брутальна лайка і тріск у кущах почали швидко віддалятися...

Юнак спершу отетеріло озирався, потім пробелькотів:

Спасибі!.. Спасибі!.. Дякую!.,

І кинувся бігти у протилежний

від кущів бік.

Вже на бігу обернувся і ще раз крикнув: