Слава ЗСУ!

Валера Галушкииський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік з табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» — зітхали заздро хлопці.

А на каланчу лазив? — спитав Вітасик Дяченко.

На яку каланчу? — вирячився Валера.

Піжон! Був у Пущі і каланчі не знає!.. По дорозі до радгоспу «Виноградар». Там тепер житловий масив Вітряні гори. А колись був тільки радгосп. І над ним шефствував Київський університет, де училися мої тато й мама. І вони туди їздили з культбригадами. Давали концерти самодіяльності. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух здорово!.. Метрів... метрів сто! Стоїш... а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..

Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:

Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?.. Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. На дванадцятому трамваї. З Подолу. Я знаю! Я там на шостій лінії з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?..

А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато:—І як я її не помітив?.. Не в той бік ходили, мабуть...

Значить, все! Ідемо! — рішуче сказав Ігор Дмитруха.— Хто поїде?

Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли.

Я... мені сьогодні... на музику,— сказав Спасокукоцький.

А мені... з мамою... до кравчині,— сказав Кукуєвицький.

Було видно, що обидва обманули. Але обманув і Льоня Монь-

кін:

Я б — з радістю, але... мама квитки в кіно взяла. Просто незручно. А то я б... я б!..— він ударив себе в груди.

А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести,— опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.

Ех ви! Пігмеї! Забоялись! — презирливо скривився Ігор Дмитруха.—Ну що ж — ми самі поїдемо. Я, Валера і 'Вітасик.

І я! І я! І ми!..— вигукнула нараз Макароніна і обернулася До Галочки і Свєточки: — Правда ж? Правда ж, дівчата? Ми поїдемо! Правда ж!..

Галочка подивилася на Свєточк> широко розкритими оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розкритими оченятами і теж розулила ротик.

Але ні Галочка, ні Свєточка не виювили ні словечка.

їм дуже хотілося сказати, що вои ще ніколи-ніколи в житті не їздили самі так далеко, що мамиїх ще не пускають, що... Але вони не могли цього сказати. Не мог.и, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хуліган, й розбійника Гришки Гонобобеля...

Макароніна рішуче вигукнула:

Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свточка!

І переможно глянула на «слабакІЕ» Монькіна, Спасокукоцького й Кукуєвицького.

Ігор Дмитруха теж глянув на ни. і процідив крізь зуби:

Пігмеї!.. От Макароніна — молшж! Навіть Галочка й Свєточка — молотки!.. А ви — манна каїїа-простокваша!..

І хоч як били себе в груди Монкін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сороіу та ганьби.

Макароніна цвіла, як троянда.

Одразу після четвертого уроку вшстьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в ншруженому мовчанні сіли на шістдесят другий автобус, швиденьке доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїсали.

Трамвай довгенько плутався серщ вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур'ягені, якісь уже неміські двори, садки й городи, за якими де-не-де іисочіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, доїхав до плнці Шевченка, де новим мікрорайоном Мінське шосе закінчувалея місто, і несподівано в'їхав у ліс. І, наче вирвавшися на волю, юмчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчіивої пісні.

Крізь розчинені вікна вривався запах лісу — прілого листя, грибів і свіжості. Раз у раз по вікніх хльоскали гілки й влітали листочки — і ще зовсім зелені, і черюнясті, і жовтогарячі...

Хлопці їхали зосереджені й серйосні.

Макароніна була збуджена, очі їїсяяли.

А Галочка й Свєточка сиділи блді, міцно стуливши губенята, і з острахом позирали у вікно — у ікі хащі везе їх цей хиткий, наче п'яний трамвай.

Ти добре пам'ятаєш, де вилазіти? — хрипко спитав Валера Вітасика.

Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп з написом, по треба берегти ліс.

Перша зупинка була на початку Лсу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев'яну халабуду і смугастий стовп з написом.