Слава ЗСУ!

Поки жінка дивилася на неї, вона мило посміхалася, щойно пішла – вираз її обличчя виказував думки: “До чого то вона мені сказала? Ніби мене це якось обходить?”, а коли та знову повернулася з папкою документів, мило посміхнулася у відповідь, сподіваючись, що цього разу вона нічого їй не скаже.

Щойно кабінет звільнився від батькових підлеглих, туди поспішила донька. Добре обдумавши свою промову, вона все ж почала зі сліз. Серед схлипувань і нарікань на безкомпромісність коханого ще можна було розчути ультиматуми, поставлені тим самим коханим.

— Татко, він хоче власний автомобіль, власний будинок. Він втомився від когось залежати: ми живемо в твоєму домі, він їздить за кермом моєї машини, а хоче усе власне, – розумієш? Якщо я йому цього не дам – він покине мене, таточко.

А потім заглушену черговою хвилею емоцій фразу: “Якщо він піде, я цього не переживу”, батько не розчув, але здогадався, що саме вона пролунала перед тим, як з очей доньки зникли всі сльози і з'явилося німе запитання: “То ти гроші даш?”

— Я щось придумаю. Буде вам будинок, нова машина...

— Тільки модель найновіша, найсучасніша. Він отут от написав яку хоче.

Вона поклала батькові на стіл клаптик паперу і швиденько зникла, аби раптом не почути відмову.

Кілька літер на папері вималювали в уяві батька розкішний позашля-ховик, яких тільки по Києву три їздить, а ще будинок, великий, двоповер-ховий. Та не малювала уява гроші, якими можна було б оплатити доньчине щастя. Він замислився – не став нервово бігати кабінетом, стискати голову напруженими кулаками – просто сів прямо, опустив руки на стіл і взявся перебирати можливі варіанти. Хоч був у нього один варіант – і часу багато не треба, щоб до такого додуматися.

От-от мав надійти на рахунок перший транш для розбудови об'єкту під Євро, то ж... Ніби відчуваючи внутрішній поклик директора, до кабінету зайшов замісник. Щось хотів сказати, та директор його випередив