Слава ЗСУ!

- Ні, не хочу.

- Ну, може, це й добре, - оскалив пащу Нівеллен, - а дівчатам подобались мої подвиги, і в домі зосталося дуже мало цілих крісел.

Нівеллен позіхнув, причому довгий язик його скрутився в дудочку.

- Утомився я від усіх цих балачок, Геральте. Словом, потім були ще дві - Ілька та Венімира, і все повторювалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й обережності, потім перші ознаки симпатії, яку я розпалював дрібними, але коштовними подарунками, потім "Загризи мене! З'їж мене всю!", потім повертався татусь, ми зі слізьми прощалися, і моя скарбниця зазнавала чималого збитку. Тож я вирішив подовжити періоди самотності. Звісно, в те, що дівочий поцілунок змінить мою подобу, я давно вже перестав вірити. І змирився зі своєю долею. Ба більше, я дійшов висновку, що добре так як є, і ніякі зміни не потрібні.

- Ніякі, Нівеллене?

- Уяви собі. Кажу ж тобі, коняче здоров'я, пов'язане з цією подобою, - це раз. Друге - моя дивоглядна зовнішність діє на дівчат як збуджувальний засіб. Не смійся! Я більш ніж певен, що, маючи людську подобу, довелося б мені чимало побігати, щоб доступитись до такої, як, наприклад, Венімира, вважай, красуні. Та на такого, як на тім портреті, вона й дивитися б не за хотіла! Ну й, по-третє - безпека. Татусь мій мав багато ворогів, і декотрі з них живі й дотепер. Ті ж, кого спровадила в рай чи в пекло дружина під моєю невмілою орудою, також мали родичів. У підвалах багато золота. Та якби не страх, який я буджу самим своїм виглядом, давно вже по нього хтось би прийшов. Хоча б ті ж таки селяни з вилами.

- А ти цілком певен, - запитав Геральт, крутячи в руках порожнього келиха, - що в теперішньому своєму образі нікому не вчинив зла, жодному батькові, жодній дочці, ані родичеві, ані нареченому дочки? Як ти вважаєш, Нівеллене?

- Та облиш ти, Геральте! - обурилося страховисько. - Кажу ж тобі, що батьки нетямилися з радощів, бо був я ввічливий і щедрий з ними понад усяку міру! А дочки? Не бачив ти їх, які вони сюди прибували: в латаних сукнях, зі зморщеними, червоними від постійного прання руками, згорблені від коромисел з важкими відрами. Примула і через два тижні ще мала на плечах і стегнах сліди паска, яким її маніжив шановний татусь! А в мене вони ходили, як принцеси, до рук нічого, окрім віяла, не брали. Не знали навіть, де тут кухня. Я наряджав їх, обдаровував коштовними дрібничками. На першу вимогу вичаровував гарячу воду для бляшаної ванни, яку ще татусь мій загарбав у Ассенгарді для мами. Ти уявляєш собі, Геральте, - бляшана ванна! Рідко який шляхтич, та що я кажу! - рідко який владика має в себе бляша

ну ванну. Для дівчат то був дім наче з казки, а щодо ліжка, то... А , зараза, віриш, цнота нині - річ набагато рідкісніша за скельного дракона. Жодної не силував, Геральте.

- Але ж ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити, Нівеллене?

- Лайдак, який зазіхнув на решту моєї скарбниці, а дочок більш не мав! - твердо відказав Нівеллен. - Жадібність людська не має меж.

- І ніхто інший?

- І ніхто інший.

Обоє замовкли, видивляючись на полум'я свічок, що нервово блимало.