Слава ЗСУ!

Цей раз удар хвилі був такий потужний, що пробив Знак. В очах Геральтові замиготіли чорні й червоні плями, у скронях і тімені застукотіло. Крізь біль, що пронизував вуха, почув він раптом чиїсь голоси, плач, стогони й квиління, звуки флейти і гобою, виття вітру. Шкіра на обличчі похолола, змертвіла. Відьмак упав на одне коліно, затрусив головою.

Чорний нетопир, роззявивши на лету зубасті щелепи, знову безгучно мчав на нього. Геральт, хоч і приголомшений виском, відреагував інстинктивно - враз зірвався на рівні ноги, блискавично пристосовуючи темп своїх рухів до швидкості польоту бестії, ступив три кроки вперед, спритно ухилився і влучно вдарив з півоберту, тримаючи меча обіруч. Вістря зустріло порожнечу. Власне, майже порожнечу. Він почув відчайдушний вереск, але цього разу був то вереск болю, спричиненого доторком срібла.

Брюкса, виючи, знову перевтілилася, сидячи на спині в дельфіна. На білій сукні, трохи вище лівої груді з'явилася невеличка червона пляма. Відьмак заскреготів зубами - удар меча, замість розвалити почвару навпіл, лишень злегка її подряпав.

- Репетуй, вампірице, репетуй, - буркнув він, утираючи кров зі щоки, - викричись, ослабни. А тоді я зітну твою гарненьку голівку.

- ТИ ОСЛАБНЕШ ПЕРШИЙ. ЧАРІВНИКУ. УБ'Ю.

Губи у брюкси не ворушились, але відьмак виразно чув слова, які з глухим дзвоном, як із-під води, лунали, резонуючи, у нього в голові.

- Побачимо, - процідив відьмак крізь зуби. Похилившись, він уже йшов до фонтана.

- УБ'Ю. УБ'Ю. УБ'Ю.

- Побачимо.

- Веерено!

Із дверей палацу, відштовхнувшись від одвірка, на подвір'я вискочив, нагнувши кошлату голову, Нівеллен і, хитаючись, якось непевно вимахуючи лапами, рушив до фонтана. Комір жупана та груди були заплямовані кров'ю.

- Веерено! - знову ревнув він.

Брюкса різко повернула до нього голову. Геральт, замахнувшись мечем для вирішального удару, порвався до неї, але реакція вампіриці була значно швидша. Знову гострий, пронизливий виск, і чергова звукова хвиля збила відьмака з ніг. Він упав навзнак і, напівприголомшений, поповз по гравію доріжки. Бюкса вигнулася, напружилась, оскалені ікла її заблищали, як розбійницькі кинджали місячної ночі. Нівеллен, якось по-ведмежому розставив лапи, спробував її ухопити, але вона верескнула йому прямо в морду, і він відлетів на декілька сажнів, ударившися спиною об дерев'яне риштування біля муру, яке з гуркотом упало на нього, закидавши його гнилими дошками й колодами.

Геральт уже був на ногах і біг півколом уздовж стіни по подвір'ю, відвертаючи увагу брюкси від Нівеллена. Вампіриця, маючи білою сукнею, летіла прямо на нього, легко, як метелик, ледве дотикаючись ногами землі. Вже не верещала, не намагалася перевтілюватися. Відьмак знав, що вона вже втомилася, але знав і те, що навіть дуже стомлена, вона дуже небезпечна. За спиною в Геральта Нівеллен з ревом вилазив з-під купи колод.

Відьмак відскочив ліворуч, водночас швидко махнувши мечем, щоб збити з пантелику бестію. Брюкса наближалася. Чорно-біла, розпатлана, страшна... Недооцінив він її. Вона знову вереснула на льоту, і Геральт, не встигнувши зложити Знак, полетів назад, зі страшною силою ввігнався в мур. Гострий біль у хребті пронизав усе тіло аж до пучок, спаралізував руки й ноги. Він упав навколішки. Брюкса, моторошно завиваючи, вигинаючи хребет, підготувалася до останнього рішучого нападу.