Слава ЗСУ!

Двері палацу й водночас усі віконниці з тріском розчинилися. Геральт підвів голову: доріжкою, хрустячи гравієм, просто на нього мчала потвора.

Відьмак блискавично підняв угору, понад праве плече, праву руку, тоді як лівою він із силою шарпнув за шкіряний пас на грудях так, що руків'я меча ніби саме скочило в долоню. Клинок, зі свистом вискочивши з піхов, окреслив коротке блискуче півколо й застиг, націлений вістрям на розлютовану бестію. Побачивши меч, потвора різко загальмувала. Гравій з-під ніг полетів на всі боки. Відьмак навіть не здригнувся.

Істота була схожа на людину, одягнену в трохи приношений, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений гарних, хоч цілком нефункціональних оздоб. Людське в ній сягало, проте, тільки до бруднуватого коміра жупана, оскільки вище бовваніла здорова, кошлата, як у ведмедя, голова з парою маленьких диких оченят, величезними вушиськами і страшною пащею, повною гострих кривих ікол, за якими, ніби полум'я, миготів червоний язик.

- Іди геть, нещасний смертний! - урочисто й грізно проревіло страховисько, розмахуючи лапами, але не рушаючи з місця. - Бо зжеру тебе! На шматки роздеру!

Геральт мовчав, навіть не поворухнувся. Стояв спокійно, ждав, не опускаючи меча.

- Глухий чи що? Ану, мерщій звідси! - знову заревіло створіння й видало страшний рик - щось середнє між вереском вепра та ревінням самця-оленя під час гону. Віконниці на всіх вікнах залопотіли, заляскотіли, струшуючи пил і тиньк із підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не поворухнулися.

- Ну ж бо, тікай, поки цілий! А як ні, то...

- То що? - перебив спокійно відьмак.

Потвора гнівно засопіла, схиливши на бік страхітливу голову.

- Ти диви, який сміливий, - сказала вона, вищиряючи ікла й глипаючи скоса на Геральта налитим кров'ю оченям. - Опусти своє залізо, якщо ласка. Хіба не дійшло ще до тебе, що ти на подвір'ї мого власного дому? А може, там, звідки ти родом, є такий звичай - погрожувати господарю мечем, та й у нього ж на дворі?

- Є,- відповів Геральт, - але тільки щодо господарів, які вітають гостей буйволячим риком і обіцянками роздерти на шматки.

- От зараза! - роздратовано вигукнула потвора. - Він мене ще й ображати буде, приблуда! Теж мені гість знайшовся! Пхається на подвір'я, гуляє, тут, нищить чужі квіти й думає, що зараз йому хліб-сіль піднесуть. Тьху!

Потвора сплюнула, засопіла і закрила пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду вепра.

- Ну то й що? - озвався, помовчавши хвилину, відьмак. - Так і будемо стояти?

- А що ти пропонуєш? Лягати? Кажу ж тобі, сховай своє залізо.

Відьмак вправно засунув зброю в піхви за плечима і, не опускаючи руки, погладив ефес, який стирчав над плечем.

- Хотілося б,- сказав він, - обійтися без занадто різких рухів з твого боку. Цей меч завжди легко дістати. Скоріш, ніж ти сподіваєшся.

- Бачив! - буркнула потвора. - Якби не це, то ти давно б уже був за брамою зі слідом мого підбора на сідалі. А взагалі, чого тобі тут, власне, треба і звідки ти такий, відважний, узявся?

- Заблукав, - збрехав відьмак.

- Заблукав? - перепитала потвора, викривлюючи пащу в страхітливій гримасі. - Ну, то виблукай. За браму, певна річ. Наставиш ліве вухо на сонце, та так і тримай. Невдовзі повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?