Слава ЗСУ!

- Вода тут є? - спитав Геральт спокійно. - Кінь хоче пити, та й я також... Якщо це тебе занадто не потурбує.

Потвора переступила з ноги на ногу, почухала себе за вухом.

- Слухай-но, ти. Ти що, й справді мене не боїшся? - здивовано запитала вона.

- А повинен?

Потвора роззирнулася на всі боки, крекнула, замашисто підтягла мішкуваті штани:

- А, достолиха, так тому й бути. Будеш моїм гостем. Не кожен день спіткаєшся з кимось, хто від одного твого вигляду не втече чи не зомліє. Добре, я бачу, що ти стомлений, але ввічливий і чемний мандрівник, а тому запрошую тебе до себе. Ну, а якщо я помиляюсь і ти все ж таки розбійник або злодій, попереджаю - цей дім виконує всі мої веління. Всередині цих стін правлю я!

Потвора підняла кошлату лапу, і всі віконниці знову залопотіли об мур, а в кам'янім горлі дельфіна щось глухо загульготіло.

- Запрошую,- знову повторила вона. Але відьмак і не поворухнувся.

- Один живеш?

- А тобі що до того, з ким живу? - гнівно заревіла потвора, роззявляю чи зубасту пащу, але відразу ж гучно зареготала: - Ага, розумію! Запевно, йдеться тобі про те, чи не маю я тут ще сорока, наприклад, пахолків, які дорівнюються мені вродою? Ні, не маю. Ну то як, заразо, приймаєш запрошення, дане від щирого серця? Якщо ні, то брама он там, якраз за твоєю спиною.

Геральт чемно і з повагою вклонився:

- Запрошення приймаю, права гостинності не порушу, - відповів він за звичаєм.

- Мій дім - твій дім, - відповіла потвора також за звичаєм, хоч трохи й недбало. - Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.

Усередині палац теж потребував ґрунтовного ремонту, але тут було досить чисто і ладно. В повітрі висів гострий запах пилу і цвілі. Меблі, напевно, вийшли з рук добрих майстрів, навіть якщо це сталося багато років тому. Було темно.

- Світло! - гримнула потвора, і скіпка в залізному держаку відразу ж пихнула полум'ям і кіптявою.

- Непогано,- сказав відьмак.

Потвора зареготала.

- Тільки й усього? А тебе, як бачу, нічим не здивуєш... Сюди, прошу. Вважай, сходи тут круті. Світло!

На сходах потвора обернулася.

- А що то висить у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?

- Подивись.

Потвора взяла медальйона в лапу, піднесла його ближче до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї в Геральта:

- Негарний вираз морди в цього звіра. Що це?

- Цеховий герб.

- Ага. Певно, заробляєш виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Посеред великої кімнати без жодного вікна стояв величезний дубовий стіл. Пустий, якщо не враховувати великого мідяного канделябра, позеленілого, вкритого патьоками й фестонами застиглого воску. На черговий загад потвори свічки запалилися, замиготіло полум'я, трохи освітивши інтер'єр.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю. Висіли тут композиції з округлих щитів, схрещених протазанів, рогатин, важких мечів і бойових сокир. Половину другої стіни займало війстя велетенського каміна, над яким виднівся ряд закіптюжених, облуплених портретів. Стіна напроти дверей була завішена мисливськими трофеями. Лопатисті роги лосів і гіллясті оленів відкидали довгі тіні на оскалені пащі вепрів, ведмедів і рисі, на обшарпані крила опудал орлів та яструбів. Чільне, почесне місце займала вельми попсована й поруділа голова скельного дракона. Геральт підійшов ближче.