Слава ЗСУ!

- Уполював його мій дідусь, - сказало страховисько, кидаючи в камін здоровенну колоду. - Певно, останній у цій околиці дракон, який дав себе уполювати. Сідай за стіл, гостю. Ти ж голодний, як мені здається?

- Не буду цього заперечувати, хазяїне.

Страховисько сіло за стіл, нахилило голову, сплело на череві кошлаті лапи. Хвилину щось бурмотіло, крутячи товстими великими пальцями, потім рикнуло стиха й стукнуло лапою об стіл. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом... Геральт нічим не виказав свого здивування.

- Так, - удоволено потерло лапи страховисько. - Слугам таке і не снилося, га? Ну, пригощайся, гостю. Отут у нас пулярка, тут веприна, тут паштет із... Не знаю чого. З чого-небудь. А тут у нас рябчики... Ні, зараза, це ж куріпки! Помилився в закляттях. Ну, їж, їж, це справжні, добрі страви, не сумнівайся.

- Не сумніваюсь, - кинув Геральт і роздер куріпку на дві частини.

- О, я й забув, що ти в нас не з отих, не з полохливих, - буркнуло страховисько, - а зовуть тебе як?

- Геральт. А тебе, хазяїне?

- Нівеллен, але всі в околиці зовуть мене Почвара або Кликач. Дітей мною страхають...

Страховисько влило собі в пащу вміст великого келиха, потім занурило пальці в миску з паштетом і вигребло мало не половину.

- Дітей страхають, - пробурмотів Геральт із повним ротом, - мабуть, не без причини?

- Тож-бо й воно, що без причини. Твоє здоров'я, Геральте!

- І твоє, Нівеллене.

- Як тобі це вино? Завважив, що воно не з яблук, а з винограду? Та як що тобі не смакує, вичаруємо інше.

- Дякую, і це непогане. Магічні здібності в тебе природжені?

- Та ні. Відтоді, як у мене виросло оце. Морда, розумієш? Сам не знаю, звідки воно в мене взялося, але дім виконує все, що забажаю. Диво не таке то вже й велике: я вмію вичаровувати хіба харчі та напої, одяг, білизну, чисту постіль, гарячу воду, мило... Будь-яка баба на це зугарна без жодних чарів! Відчиняю чи зачиняю вікна й двері, запалюю вогонь... Так, нічого особливого.

- Ну, все-таки. А цю, як ти кажеш, морду, давно маєш?

- З дванадцяти літ.

- Як же це сталося?

- А тобі який клопіт? Наливай-но собі.

- Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.

- Привід зрозумілий, - засміялося страховисько, - але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна - то мій татусь. Другий - один кат знає хто, ну, а третій - то я... Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

- Бачиш? - повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.

- Бачу.

- Хто ти такий?

- Не розумію.

- Не розумієш?

Нівеллен підвів голову. Маленькі його оченята заблищали, як у кота.