Слава ЗСУ!

- Портрет мій, дорогий гостю, висить поза досягом світла свічок. Я його бачу, але я не людина, принаймні тепер. Людина, щоб роздивитись цей портрет, підвелась би, підійшла ближче і запевно захопила з собою свічник. Ти ж цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю прямо й відверто - ти людина?

Геральт не відвів очей.

- Коли вже ти так ставиш питання, - відповів він, трохи помовчавши, - то не зовсім.

- Ага. Мабуть, не буде неввічливим запитати, хто ж у такім разі ти є?

- Відьмак.

- Ага, - повторив Нівеллен по хвилі мовчання. - Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом - забивають за оплату всіляких потвор.

- Твоя правда.

Знову настала тиша. Полум'я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру. Нівеллен сидів нерухомо, лишень злегка поводячи довгими вухами.

- Припустімо, - сказав він нарешті, - що ти вихопиш меча скорше, ніж я до тебе доберусь. Припустімо також, що поспієш мене навіть ударити. Що далі? При моєму тілі мене це не затримає - зіб'ю тебе з ніг навальним стрибком, а тоді, певна річ, усе вирішать зуби. Як ти гадаєш, відьмаку, хто з нас двох має більше шансів, якщо діло дійде до горлогризтва?

Геральт, притримуючи великим пальцем олив'яний ковпачок карафки, налив собі в келиха вина, ковтнув і відкинувся на спинку крісла. На страховисько дивився посміхаючись, і посмішка та була винятково паскудною.

- Та-а-а-а-к, - протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, - треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?

- Ніхто. Я тут випадком.

- А часом не брешеш?

- Не маю такого звичаю.

- А який маєш звичай? Розказували мені про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки крадуть маленьких дітей, яких потім поять чарівним зіллям. Ті, що виживають, самі стають відьмаками, чарівниками з нелюдськими здібностями, їх навчають убивати, викорінюючи всі інші людські почуття. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я також, що зараз саме час, аби хтось почав полювати на відьмаків, потвор-бо стає все менше й менше, а відьмаків - усе більше. З'їж куріпку, поки не остигла.

Нівеллен узяв з полумиска куріпку, укинув її в пащеку і захрумтів, як сухарем, трощачи зубами тендітні кісточки.

- Чого мовчиш? - глитаючи, запитав він відьмака. - Що з того, що про вас кажуть, - правда?

- Майже ніщо.

- А що брехня?

- Те, що потвор дедалі меншає.

- Факт. їх на світі немало, - вищирив ікла Нівеллен, - і один з них, власне, сидить перед тобою й роздумує - а чи добре він зробив, запросивши тебе. Мені твій цеховий герб, гостю, відразу ж не сподобався.

- Ніяка ти не потвора, Нівеллене, - сухо відповів відьмак.

- Хай йому трясця! Оце вже щось новеньке! Ну, то й хто ж я, по-твоєму? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь похмурого листопадового ранку? Ні? То, може, я цнота, що її стеряла біля лісового джерела цицяста мірошникова дочка? Ну, Геральте, повідай мені, що ж я таке? Бачиш - мене всього аж трясе з цікавості!