Слава ЗСУ!

- Що?

- Ну, що я потвора в людській подобі, тож стану потворою з потвор. Щось іще про кохання, про кров... Добре не пам'ятаю. Стилетик, маленький такий, був у неї, схований в косах. Узяла вона й зарізалась. Ну, а потім... Тікали ми, Геральте, кажу тобі, ледве коней не позаганяли. Недобра то була святиня...

- Ну, а далі?

- А далі було так, як і напророкувала жриця... Через двійко днів прокидаюсь я, а служники, хто мене побачив, як заверещать і в ноги. Я до дзеркала... Знаєш, Геральте, я запанікував. Мабуть, у мене почався нервовий напад. Пам'ятаю все, як в тумані. Сказати коротко, кілька душ лягло тоді трупом... Гамселив я чим попало і зненацька зробився чомусь дуже сильний. Та й дім помагав мені, як міг: хряскотіли двері, в повітрі літали всілякі речі, подекуди спалахувало полум'я... Хто встиг - той утік: тітонька, кузина, хлопці з дружини. Та що я кажу - навіть собаки й ті дали дьору, виючи, підібгавши хвости. Збігла й моя улюблена кицька Ненажерка. З переляку улюблений тітчин папуга навіть дуба дав... Тож зостався я сам-один, рикаючи, виючи, шаленіючи, трощачи все, що навинеться під руку, надто ж - дзеркала...

Нівеллен промовчав, зітхнув, шморгнув носом.

- Коли напад минув, - вів він далі за хвилину, - було вже запізно шукати якоїсь ради. Зостався я сам, і нікому було пояснити, що змінився тільки мій вигляд і що хоч зовнішність моя стала потворна, я все той самий дурний підліток, який плаче в пустому замку над тілами мертвих слуг... А потім з'явився моторошний жах: утікачі повернуться і заб'ють мене, перш ніж я зможу щось пояснити... Але ніхто не повернувся.

Страховисько замовкло знову. Утерло носа рукавом.

- Не хотілося б мені вертатись до спогадів про ті перші місяці, Геральте. Ще й досі мене тіпає, як згадую про них... Перейду відразу ж до суті. Довго, дуже довго сидів я в цьому замку, як миша під віником, не витикаючи носа надвір. А коли з'являвся якийсь прибулець - іноді таке траплялося - не виходив, а наказував своєму дому хряснути разів зо два віконницями або ж рикав у отвір ринви, і цього звичайно було досить, щоб гість збив за собою густу хмару куряви. Так спливло чимало днів, аж ось удосвіта виглядаю я в вікно, і що я бачу? Якийсь чолов'яга зрізає троянду з тітчиного куща! А треба тобі сказати, що то не абиякі троянди, а сині троянди з самого Назаїра, саджанці привіз іще мій дідусь! Я розлютився, вискочив на подвір'я. Товстун, коли знову зміг говорити після того як мене побачив, проскімлив, що хотів зірвати лишень одну квіточку для донечки і щоб я помилував його, відпустив живим і здоровим. Я вже зовсім був намірився витурити нахабу копняками під зад за головну браму, коли мене враз осяйнуло! Пригадав я собі казки, які розповідала мені колись Ленка, нянька моя. - "От, зараза, - подумав я,- у тих казках розповідалося, що гарні дівчата начебто можуть обертати жаб у принцес... чи навпаки... тож, може... Може, в тих баєчках криється якесь зерно правди, якийсь шанс..." - Підскочив тут я на два сажні вгору і заревів так, що аж дикий виноград зірвався з муру, а тоді . як гарикну: "Життя або дочка!!!" - Нічого кращого мені тоді на думку не спало... А купець - бо то був купець - спершу вдарився у плач, а потім і признався мені, що донечка його має всього вісім років... Що, смієшся?

- Ні.

- От і я не знав, сміятися мені чи плакати над своєю долею падлючою... Жалко мені стало купчини, бачити не міг, як його трясе з переляку. Запросив його до себе, пригостив, ну, а коли той уже від'їжджав, насипав йому в капшука золота і самоцвітів. А треба тобі сказати, що ще з татусевих часів зосталось у підвалах замку багато всілякого добра і не знав я, признатися, що з ним тепер чинити. Міг собі дозволити зробити жест. Купчина сяяв, та так уже дякував, аж весь обплювався. Певно, він десь похвалився своєю пригодою, бо не збігло й двох місяців, як прибув сюди другий купець. Мав уже з собою напоготові добрячу торбу й дочку. Теж непогану з себе.